Зміст четвертої пісні. Вечір 5 дня і день 6
Прибулих до Лакедемону Телемаха і Пісістрата Менелай запрошує на весілля своїх сина й дочки, що саме відбуваються в його домі. Менелай і дружина його Єлена пізнають Телемаха і розповідають про пригоди під Троєю і наступну долю ахейських вождів, про подвиги Одіссея та затримання його у німфи Каліпсо на острові Огігії. Тим часом женихи, довідавшись про відплиття Телемаха, замишляють убити його, коли він повертатиметься. Пенелопа тяжко сумує, довідавшись про від’їзд сина і замах на його життя. Зворушена ч молитвою, Афіна підбадьорює Пенелопу віщим сном. Женихи на чолі з Тіноєм вирушають у море, щоб перестріти Телемаха біля острова Астеріди.
В Лакедемоні
Так в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,
И до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.
Пишно справляв у той час він в численному родичів колі
Разом весілля і синові свому, й незайманій доньці:
5] Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.
Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за нього
Видать її, і боги це одруження нині здійснили.
До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,
В місто прославлене їх, де владу посів наречений.
5. Син Ахілла, мужів переборця — Неоптолем (див. прим, до III. 189).
10] Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, —
Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народився
Він од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,
Після того як дочку породила вона, Герміону,
Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.
11-12. Мегапент народився від рабині — один з небагатьох випадків вживання в “Одіссеї” слова “раб, невільник”. Див. ще XIV. 340; XVII. 323; XXII. 423; XXIV. 252.
15] В високоверхому домі на учті весільній сиділи
Всі Менелая славетного родичі, друзі й сусіди
І розважались. Співець божественний співав під формінгу
Пісні чудової, й два скоморохи, — лише починав він
Грати й співати, — танок посередині вже витинали.
20] Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми —
Юний герой Телемах і Несторів син світловидий —
Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,
Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.
Через господу пройшов він людей вожая сповістити,
25] Став біля нього близенько і слово промовив крилате:
“Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,
Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.
Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,
Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?”
30] З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:
“Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,
Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?
Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,
Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує
35] Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцям
Коней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй”.
Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликати
Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.
Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней
40] Та за оброті до жолоба їх прив’язали у стайні,
В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,
Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,
їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались
Дуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, —
45] Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало
В високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.
Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,
Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.
Добре помивши, служниці оливою їх намастили,
50] Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.
В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.
Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку
Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;
Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,
Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;
Високо чашник на блюдах поклав дерев’яних їм м’яса
Різного, й келихи він золоті перед ними поставив.
Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:
60] “Хліба мого споживіть на здоров’я! А потім, коли вже
Підживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.
Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, —
З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,
Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили”.
65] Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовини
Й жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.
Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,
70] Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:
“Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,
Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,
Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!
Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!
73. Електр — янтар, який особливо цінували стародавні греки за його прозорість; пізніше вони називали електром сплав із золота і срібла.
75] Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся — і дивом дивуюсь”.
Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий
І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:
“Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,
Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.
80] Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,
Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,
Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,
Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.
Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,
85] В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,
Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;
Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку
Ні в молоці у солодкім, ні в м’ясі та свіжому сирі,
Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.
90] Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу
Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,
Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.
Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.
Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі
92. Йдеться про вбивство Агамемнона.
95] Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,
Повний добра і усім для життя устаткований добре.
Краще б третину я мав із того, що в домі моєму
Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій
Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.
100] Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,
На самоті у покоях просторого сидячи дому, —
То утішаю собі я риданнями серце, а то їх
Стримую, — швидко насичує горе, що душу морозить.
Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,
105] Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні
їжа і сон, — ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,
Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя
Долею стали його, а моєю — весь час безутішна
Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,
Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують
Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,
І Телемах, що дома покинув його в сповиточку”.
Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:
Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;
Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками
Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,
І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:
Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,
Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.
120] Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,
З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена, ¦
Мовби сама Артеміда з’явилася золотострільна;
З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,
З вовни м’якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,
123-125. Перелік служниць Єлени.
125] Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра
Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,
В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.
Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі.
Гарні триножники два і золота десять талантів.
129. “…золота десять талантів”. — Вага гомерівського таланту невідома. Бронзові злитки, знайдені в Фесті, важать до 40 кілограмів, вага егінського таланта — близько 37 кг.
130] Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:
Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулку
На коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.
Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,
Повну куделі тонкої, — лежало у ній веретено
135] В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.
Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,
І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:
“Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,
Що то за люди, які завітали до нашого дому?
140] Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:
Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досі
Ні із мужчин, ні з жінок, — дивлюся — і дивом дивуюсь! —
Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,
На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку
145] В час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загони
В Трою далеку походом воєнним усі вирушали”.
Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
“Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.
Все-бо точнісінько в нього — і руки ті самі, і ноги,
150] Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.
От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостями
Про Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,
В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;
Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий”.
155] Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:
“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,
Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.
Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,
Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись
160] Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.
Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,
Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,
Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.
Синові, втративши батька, багато доводиться в домі
165] Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,
От як тепер Телемах залишився, й немає в народі
Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити”.
Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
“От дивина! То невже ж завітав до господи моєї
170] Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!
Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,
Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив
Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:
В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би
175] Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би
З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього
Місто околишнє — з тих, що владі моїй підлягають.
Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас
Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,
180] Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.
Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,
Й він, бідолашний, один повороту додому не має”.
Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.
Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,
185] Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;
Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:
З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,
Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,
А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:
190] “Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,
Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,
В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.
Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий
В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,
195] Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми
Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.
Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам’ять
Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.
Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських
198. “Кучеріми острижем…” — На ознаку трауру стародавні греки мали звичай відрізати пасмо волосся і присвячувати його померлому. Цей звичай був поширений і в післягомерівські часи.
200] Воїв, — повинен ти знати його, — я ж не знав його досі
Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався
Брат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах”.
Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:
“Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,
205] Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, —
Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.
Легко поріддя впізнать чоловіка, якому Кроніон
Випряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,
Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно
208. Нитку життя, тобто долю людини, в старогрецькій міфології звичайно прядуть Мойри, богині людської долі (римські парки). Тут цю нитку пряде сам Кроніон, тобто Зевс.
210] В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,
Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.
Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,
Краще про учту згадаймо і руки омиймо водою
Чистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,
215] Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою”.
Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,
Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.
Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.
Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:
220] В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптом
Зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.
Хто його вип’є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,
Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,
Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,
Хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина
Гострою міддю убили й на власні це очі він бачив.
Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,
Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,
Де плодоносна земля розмаїтого родить багато
221 та 228-230. “Зілля, що й біль погамує… в Єгипті, де плодоносна земля… родить багато зілля…” — У староєгипетській медицині відомий був “мемфіський камінь”, прикладанням якого анестезували біль. Єгипет вважається першою вітчизною лікування рослинами, у протилежність стародавній Халдеї, вітчизні астрологів та ворожбитів, де лікували лише заклинаннями.
228. Полідамна і Фтон — подружжя, в якого Менелай жив у Єгипті.
230] Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.
Кожен там — лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням
Інших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.
Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,
Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:
232. “…усі-бо в краю тім із роду Пеана”. — Пеан — гомерівський бог лікування. Єгиптян, які здавна добре зналися на лікувальних зіллях, вважали його нащадками.
235] “Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,
Діти відважних мужів! У житті кому як посилає
Зевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.
Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,
Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.
240] Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати
Подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,
Та розповім про один, що так мужньо його учинив він
В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.
Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,
245] Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,
Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.
Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, —
Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейських
Суднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея
246. “…ворожого міста”. — Мається на увазі Троя.
250] Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізнала
Й стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.
Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,
В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,
Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,
255] Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,
Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.
Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,
Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.
Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо
260] Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому
І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта
Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,
Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,
Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він”.
261-262. Натяк на кохання до Паріса і викрадення ним Єлени, що викликало Троянську війну.
265] Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
“Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.
Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідити
Мав я нагоду, країн об’їздивши дальніх багато,
Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі
270] Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,
Мужнього подвигу, що учинив він його так відважно
У дерев’янім коні, де всі ми засіли, з аргеїв
Найхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.
Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий
272. “Удерев’янім коні…” — За порадою Одіссея, греки спорядили під Троєю величезного дерев’яного коня, всередині якого сховались воїни, а самі відпливли, удаючи, ніби облогу Трої знято. Незважаючи на попередження жерця Лаокоона, троянці внесли коня в Трою; ахейські воїни вночі вийшли з утроби коня й відчинили міські ворота грекам. Так було взято і зруйновано Трою. В переносному розумінні троянський кінь — підступний дарунок.
275] Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:
Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.
Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу
І почала визначних на ім’я викликати данаїв,
Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.
280] Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий.
Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.
Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готові
Вийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,
Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,
інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,
Тільки Антікл поривався словами на твій обізватись
Голос. Але Одіссей міцними руками затиснув
Рота йому і тримав так, аж поки Паллада Афіна
Геть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв”.
290] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!
Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у нього
Билося серце, але не уник він лихого загину.
Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,
295] Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?”
Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницям
Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками
Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,
І покривала вовняні подать їм укритися зверху.
300] Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці
І постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.
Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати —
Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;
Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,
305] Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,
В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,
Знизу сандалії гарні до ніг підв’язав мускулястих,
310] Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.
До Телемаха підсів, назвав на ім’я і промовив:
“Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути
У Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?
Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?”
315] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!
Я розпитати прибув, — чи про батька вістей не розкажеш?
Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.
Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене
320] Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, —
Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!
Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш
Розповісти про печальну загибель його: чи на власні
Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти
325] Мандрівника, — на недолю-бо мати його народила.
Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом’якшуй нічого,
А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.
Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,
Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло
330] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,
Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду”.
З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:
“Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого
Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!
335] Це все одно, якби лань, у лігво могутнього лева
Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,
Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини
Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,
Приготував оленятам і лані загибель ганебну, —
Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.
О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,
Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,
Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався
Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.
349. “морський… старець правдивий” — Протей (див. прим, до р. 400).
345] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,
Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!
Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,
Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, —
З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,
350] Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.
Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали
Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, —
Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам’ятали.
Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,
355] Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;
Стільки віддалений острів від берега, скільки проплине
З вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.
Є там затока чудова, і зручно із неї просторі
В море вести кораблі, водою запасшись питною.
360] Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разу
Вітер не віяв морський, що супутником нам супроводить
Всі кораблі по лону безмежно широкого моря.
Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,
Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала —
365] Донька старого Протея, могутнього бога морського,
Ейдотея, — найбільше-бо душу її зворушив я.
Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,
Товариші ж у той час кривими гачками ловили
Рибу вздовж берега, — шлунки-бо голод їм мучив страшенний.
368-369. “…кривими гачками ловили рибу вздовж берега, — шлун-ки-бо голод їм мучив страшенний”. — Гомерівські греки рибу їли тільки з голоду, в разі крайньої потреби. Тому-то й море, “багате на рибу”, часто зветься в Гомера “безплідним”.
370] Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:
“Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,
Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?
Надто на острові цім забарився й знайти вже не можеш
Виходу, товариші ж твої духом цілком занепали”.
375] Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
“Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.
Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,
Чимось образив богів, що простором небес володіють.
Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,
380] Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу
В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?”
Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:
“Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.
Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,
385] Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодні
Знає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;
Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.
Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, —
Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї
390] Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.
Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,
Що там лихого чи доброго сталось у домі твоєму
З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу”.
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
“Краще придумай сама на божистого старця засаду
Так, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.
Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом”.
Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:
“Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.
400] Щойно докотиться сонце середини неба ясного,
Старець морський непомильний із подувом першим Зефіра
Раптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, —
Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.
Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних
400 і далі. Одіссеєва розповідь про подолання Протея та зрадливість його доньки Ейдотеї першоджерелом своїм має стародавні єгипетські міфи. В переносному значенні Протей — символ мінливості, спритності, невпійманності.
405] Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,
І видихають терпкий глибини океанської запах.
Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштую
Ложе між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмеш
На допомогу собі супутників трьох найвірніших.
405. “…поріддя прекрасної доньки морської…” — тобто богині моря Амфітріти.
410] Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.
Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;
Потім, усіх по п’яти полічивши й оглянувши пильно,
Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.
Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,
415] Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старого
Й цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.
Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,
Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.
Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.
420] Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,
Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,
Силою більш не тримайте старого, і ти розпитати
Зможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступає
Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря”.
425] Мовила це — та й зникла у хвилях бурхливого моря.
Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,
Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,
Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.
430] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Берегом йшов я піщаним широкодорожного моря
Й щиро молився богам. Супутників вів я з собою
Трьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.
435] В лоно широкого моря полинувши, світла богиня
Із глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,
Тільки-но здерті, — підступ на батька вона замишляла.
Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часом
Сіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;
440] Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.
Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав нас
Запах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.
Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?
Та порятунок і поміч велику вона подала нам:
445] Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахла
Солодко так і запах огидний отой забивала.
Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.
Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягали
Покотом всі спочивати на березі моря шумливім.
445. Амбросія — їжа безсмертя, якою боги, згідно міфів, живились і користувались для намащувань.
450] Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколо
Жирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.
Легшими нас між потвор полічив він, про підступи наші
Й гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.
З криком тоді ми напали на старця й руками своїми
Міцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.
Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,
Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;
Плинною став він водою, розложистим деревом потім.
Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.
460] Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,
Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:
“Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,
Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?”
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
465] “Знаєш ти, старче, і сам, — чого ж ти питаєш лукаво? —
Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаю
Виходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.
Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,
Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу
470] В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?”
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
“Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасні
Зевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидше
На батьківщину свою винно-темним доплинути морем,
475] Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,
В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,
Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомби
В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,
477. “…до Єгипту… ріки, що ллє з неба потоки” — тобто до Нілу, що розливається від дощів.
480] І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш”.
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Він-бо загадував знову мені по імлистому морю
В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.
В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:
485] “Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,
Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,
Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,
Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,
Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,
490] Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши”.
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
“Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічого
Й думки моєї не відав про це, — гадаю, недовго
Втерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.
495] Впало багато із них, а багато й живими лишилось.
Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеїв
При повороті загинули, — сам ти в бою тім брав участь.
Ще одного десь живого широке затримало море.
З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:
500] Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великі
Скелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.
Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,
В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,
Що проти волі богів уникне морської безодні.
501. Скелі Гірейські були розташовані, за одними даними, недалеко від Евбеї, за іншими — біля острова Міконоса (в групі Кіклад). Взагалі наведений тут маршрут морської подорожі троянських героїв відбиває плутанину географічних понять у стародавніх греків.
505] Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,
І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівно
Вдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,
Тільки уламок зостався, а другий у море звалився —
Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, —
506. Тризубець — рибальське знаряддя, атрибут влади Посейдо-на; тризубець служив для нього також чудодійним жезлом, щоб викликати морську бурю або заспокоювати її.
510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.
Так і загинув Еант, водою солоною впившись.
Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних
Суднах умкнути, — Гера-владарка його врятувала.
Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько
515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина
Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю
Аж на край світу — туди, де раніше Фієст мав оселю
З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,
Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:
517. “…дераніше Фієст мав оселю…” — йдеться про острів Кітери недалеко від Пелопоннесу. Наведений тут варіант міфа про вбивство Агамемнона відрізняється від попереднього (див. прим, до І. 35), — ще одно свідчення про неодночасне створення різних частин “Одіссеї”.
520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,
Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,
І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі
Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.
Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив
525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти
Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,
Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.
Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,
Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:
530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові
Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.
Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,
Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.
Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом
535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.
Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,
Ані з Егістових слуг, — усі в тім загинули домі”.
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях
540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.
А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,
Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:
“Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно
Плакать, нічого ми цим не доб’ємось. А ти постарайся
545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.
Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше
Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш”.
Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний
Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, —
550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:
“Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,
Що десь живого широке ще й досі затримало море.
Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий”.
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
555] “Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, —
Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він
В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.
Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,
В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, —
На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,
Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,
563-564. Рівнина Еаісійська — за віруванням греків, поля блаженних, загробна країна десь за межами населеного світу, куди боги нібито переносять своїх обранців, щоб дарувати їм безсмертя. Рада-мант — один з осельників Елісійської рівнини, славний своєю справедливістю.
565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.
Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,
Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання
Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,
Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем”.
Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.
Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних
Разом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,
То зготували вечерю, і ніч божественна настала.
569. “…доводишся Зевсові зятем”. — Менелаєва дружина Єлена була дочкою Леди й Зевса, що поєднався з нею в образі лебедя.
575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,
Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,
Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, —
580] І під ударами весел запінилось сивеє море.
Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.
Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,
Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.
585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертні
Вітер попутний і швидко у рідну доставили землю.
Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моєму
Погостювати — на днів одинадцять чи навіть дванадцять.
Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:
590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачу
Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання
Творячи, кожного разу спогадував ти і про мене”.
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
“Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.
595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;
І не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,
Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маю
Втіхи безмежної, та у священному Пілосі журно
Товариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.
600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,
Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,
Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівнини
Широкополі, росте ситнику й конюшини багато,
Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.
605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,
Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.
На островах, що на морі лежать, немає для коней
Ані розгону, ні лук — особливо ж на нашій Ітаці”.
Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,
610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім’я і промовив:
“Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.
Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.
З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,
Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:
615] Дам дорогої роботи кратеру — уся вона з срібла
Вилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.
Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,
Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,
В домі його гостював, — тобі її хочу я дати”.
617. Коментатори “Одіссеї” здавна вважали, що ім’я Федім, яке означає “світлосяйний, славетний”, є лише епітет сідонського владаря, справжнє ім’я якого — Собал (одне з фінікійських складених імен з основою “баал” — володар). В “Одіссеї” згадується ще одне ім’я сідонського владаря — Арібант (XV. 426).
620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.
В дім до державця божистого гості тим часом збирались,
Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,
Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов’язані гарно.
Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.
621-624. Опис спільного бенкету, що його, очевидно, готували вскладчину.
625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,
Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданку
Бавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.
Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,
Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.
630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,
До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:
“Чи, Антіною, відомо, чи ні, — коли повернутись
Знову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?
Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно
635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасеться
В мене кобил і мули, придатні уже до роботи,
Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об’їздить”.
Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,
Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, — загаявсь
640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
“Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним
Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних
Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.
640. Перша згадка про свинопаса, якого тут не названо на ім’я. Йдеться про Евмея, звання якого, з додатком епітетів — богосвітлий, пастухів розпорядник, починаючи з пісні XIV, так часто згадуватиметься в поемі, що й справді не буде потреби називати його на ім’я.
645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:
Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї
Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?”
Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:
“Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,
650] Якби людина така, з турботою в серці такою,
Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.
Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі
Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,
Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.
655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся
Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав”.
Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.
Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:
Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.
660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався
В гніві страшному, — люттю великою сповнилось чорне
Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.
“От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала
Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!
665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,
Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.
Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу
Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.
Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,
670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці
Підстерегти його — поміж Ітаки й скелястої Сами, —
Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!”
Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.
Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.
675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,
Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.
їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду
Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.
Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.
680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:
“З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?
Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям
Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?
Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,
680. “Щойно ступив на поріг він…” — Це не значить, що до покоїв Пенелопи треба було сходити вниз, адже жіноча половина — це верхні покої; проте поріг у кожних дверях взагалі був настільки високий, що його треба було переступати, високо піднімаючи ногу, або ж виходити на поріг і сходити з нього; він міг також служити зручним сидінням (порівн. р. 718).
685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!
Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток
Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,
З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,
Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,
690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому
В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,
Що одного зненавидять, а другого милують надто.
Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.
Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно
695] Всім показали, — нема за колишнє добро в вас подяки!”
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
“О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!
Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють
Ті женихи, — бодай би цього не дозволив Кроніон!
700] Гострою міддю гадають вони Телемаха убити
Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати
В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний”
Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,
Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами
705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.
Врешті такими вона озвалась до нього словами:
“Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать
На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим
Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?
710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?”
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
“Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам він
Зваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати —
Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув”.
715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.
Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несила
В кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.
Сіла вона на порозі затишної спальні своєї
Й гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,
720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.
Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:
“Слухайте, любі! Послав мені горя й журби Олімпієць
Так, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідоме
З дому забрали, — я навіть не чула, коли він зібрався.
З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала
730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевно
Час, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.
Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,
Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,
Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.
735] Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,
Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;
Сад він багатодеревний мені стереже, — тож негайно
Десь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, —
Може, той серцем своїм придумає якось нагоду
740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють
Підступом сина убити в нащадка богів Одіссея”.
Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:
“Доню кохана! Хочеш — безжальною вбий мене міддю,
Вижени з дому мене, — не втаю я від тебе ні слова.
743-744. “Хочеш — безжальною вбий мене міддю, вижени з дому мене…” — Евріклея запевняє, що готова прийняти як не смерть, то вигнання з дому, якщо скаже неправду. Так читають це місце нові дослідники (Берар), замість “залиши мене в домі”, що було б позбавлено всякого смислу.
745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, —
Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене велику
Клятву — про це не раніш дванадцяти днів розказати,
Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,
Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.
750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,
Вийди у верхні покої з своїми служницями разом
І помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, —
Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, —
Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,
755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадків
Аркесіада, хтось з них залишиться й власником буде
Високоверхого дому й далеких ланів плодоносних”.
Мовила — й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.
Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,
756. Аркесіад — тобто син Аркесія, Лаерт, Одіссеїв батько.
760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,
Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:
“Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!
Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрий
Жирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,
761. “Всипала в кошик ячменю…” — Ячмінь заміняє Пенелопі жертву.
765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина —
Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли”.
Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,
Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:
770] “Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жадана
Владарка й гадки не має, що синові вбивство готують”.
Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.
Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:
“От навіжені! Остерігайтеся високодумних
775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.
Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійсняти
Замір, який нам усім сьогодні припав до вподоби”.
Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсміліших
І до швидкого повів корабля на узмор’я піщане.
780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,
Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,
Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,
Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;
Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;
785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,
Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.
А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часом
Все без питва та їства, сумна і голодна, лежала
Й думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,
790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,
Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,
Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,
Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, —
Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.
795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Привид створила вона, подобою схожий на жінку —
Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,
Що за Евмела пішла, який проживає у Ферах.
До Одіссея божистого в дім вона привид послала,
797. Деякі коментатори (Арістарх) вважають, що Іфтіма — не ім’я, а епітет, який означає — “поважна”, “шановна”.
800] Щоб Пенелопі скорботній, яка умлівала сльозами,
Плач припинити невтішний, і сльози, й гіркі вболівання.
В спальню примара ввійшла, не зрушивши засув ремінний,
Стала у голови сплячій і слово таке їй сказала:
“Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!
805] Вічні боги, що безжурно у небі живуть, не дозволять
Плакать тобі і журитись, — повернеться скоро додому
Любий твій син, нічим-бо не винний він перед богами”.
В відповідь мовила так багата умом Пенелопа,
Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:
810] “Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто раніше
В мене бувала, бо надто далеко від нас проживаєш.
Як же ти радиш тепер вгамувати ці сльози й ридання
Журні, що тугою серце і душу мені огортають?
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
815] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,
Юний, без досвіду ще, ні до праці він, ні до поради.
Ним іще більше тепер я журюся, аніж чоловіком, —
820] Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лиха
З ним ні між тими людьми, до яких він поїхав, ні в морі.
Має-бо він ворогів, що лихе умишляють на нього
Й хочуть раніше убить, ніж до рідного вернеться краю”.
Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
825] “Більше сміливості, сестро, нічого не бійся душею!
Подорожує усюди супутниця з сином, якої
Кожен бажав би собі чоловік, бо усе вона може,
Діва Паллада Афіна, й твоїй співчуває скорботі.
Отже, й послала мене вона все це тобі розказати”.
830] В відповідь мовила знов багата умом Пенелопа:
“О, як богиня ти справді і голос ти чула божистий,
То й про того нещасливого всю мені правду повідай:
Ще він живий і досі десь бачить він сонячне світло,
А чи загинув і в темній домує Аїда оселі?”
834. Темна оселя Аїда — підземне царство тіней.
835] Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
“Ні, я про нього не можу напевне тобі розповісти,
Ще він живий чи умер, а на вітер казать не годиться”.
Мовивши це, вона зникла крізь засув на дверях ремінний
Подувом вітру. І зразу від сонних прокинулась марень
840] Донька Ікарія, й любе зігрілось їй радістю серце,
Так їй примріявся ясно весь сон цей у темряві ночі.
А женихи кораблем своїм путь вже верстали вологу,
В задумах злобних готуючи смерть Телемахові близьку.
Є невеликий в просторах морських острівець кам’янистий,
845] Він у протоці лежить між Ітаки й скелястої Сами
І Астерідою зветься; обабіч там пристані зручні
Для кораблів, — отам-то й засіли в засаду ахеї.
