Не вітром свавільним, радісно-буйним,
Не оживляючим шумом —
Осінь повіяла духом отруйним,
Осінь повіяла сумом.
Сумно поблідли малюнки природні,
Твори натхненної флори.
В добу осінню серцю скорботні
Ніжних красот первотвори.
Тяжко на серці, і в погляді темно;
Розум життя провіряє,—
Знать, нам весна віщувала даремно,
Що красота не вмирає.
Розум холодний під фльором туману
Істину всю обнімає:
Наше відродження — втішна омана,
Нас вже частини немає.
