І
Квітоньки-дітоньки, сині волошки,
Білі ромашеньки, стебла тонкі,
Треба б зазнати вам щастя хоч трошки,
Ви ж звеселяєте всі колоски.
Ви звеселяєте в полі житинки
В ранньому холоді, в вогкості, в тьмі;
Сум тепер віє на ваші хатинки,
Горем повиті тепер ви самі.
Квітоньки поля в журбі похилились,
Косить вас смертна таємна коса;
Де ж ті співці, що між вами таїлись,
Де та живуща, цілюща роса?
В вашій хатині сумній та холодній
Разом з бурунами віють піски;
Де ж ваші, квітоньки, дні неголодні,
Де ваші зернятка, де колоски?
Білі ромашеньки, сині волошки,
Хай вам хоч крихотки падають вниз;
Знов ви розсиплете смуги та стьожки,
Поле зодягнете в тисячі риз?
Зникнуть, розвіються люті погрози;
В полі розкинеться пишна краса;
З неба закапають янгольські сльози —
Вас напуватиме рання роса.
Пахощі, радощі, радужні блиски
Будуть найперше, найперше у вас.
Дітоньки-квітоньки, огники, іскри,
Тлійте, не згасніть для себе й для нас.
II
Вітре буйний, вітре буйний,
Заглуши ти сум отруйний,
Збережи первісний цвіт,
Бо навколо заболіло
Все, чим серденько раділо
З найясніших ранніх літ:
Бо живуть, горять надії
Тільки там, де молодії
Квіти-парості цвітуть,
Там, де співи
В дні щасливі
І лунають, і гудуть.
Збережи нам квіти пишні
Поверни часи колишні —
Чуєш, вітре степовий?
Сум отруйний, отупілий,
Сонний люд окам’янілий
Вільним духом онови!..
III
Темно. Тяжко. Сум у хаті.
Стогне болісно дитя.
Мати, впавши край верстату,
В крик клене своє життя.
Каплють сльози на долівку
В безпорадній таїні
Та дитині на голівку,
Що палає вся в огні.
Тихнуть скарги і прокльони,
Стали тіні коло стін,
Десь злилися з вітром дзвони
В похоронний передзвін.
В’януть, никнуть квіти ніжні,
В полі носяться піски…
Де ви, зернятка колишні,
Де ви, пишні колоски?..
