Я кладу криваві стьожки
На ромашки, на волошки,
На чебрець, на деревій,
Щоб вились над кров’ю круки,
Щоб лились прожиті муки
В дикій пісні хоровій.
Думу смілу, надзвичайну
Понесу я в путь негайну
І нікому не скажу,
Що я в травах кучерявих,
Що я в квітоньках яскравих
З болем серця положу.
Рідний степ затопчуть коні,
Зникнуть квітоньки червоні,
Та не щезне давня кров,
І під сонячним промінням,
Під теплом, під миготінням
Розів’ються квіти знов.
Віє, віє вітер злісний,
Грізно нище цвіт первісний,
Скаженіє і гуде
І стеблиночки і листя
З зачарованого місця,
З поля рідного мете.
Тільки ж знов на полі крові
Ніжні квітоньки чудові
Пишно, пишно розцвітуть,
І колись на їх стеблинки,
На одроджені билинки
Роси радісно впадуть.
