Ти чуєш, як жалібно кобза гуде,
Аж стогін з грудей вириває,—
І в голову думка невтішна іде,
І мрію веселу вбиває.
Здається, не кобза, а мати сама
Над рідними дітьми ридає,
На втіху ж неначе й надії нема,
Недолі душа виглядає.
А чуєш, як знов вона гучно бринить,
Як радісно, весело грає? —
То в ній буревісник сварливо кричить,
То в ній соловейко співає.
Знов бачиш і віриш, що все пролетить,
Що ти перебореш недолю;
Знов полум’я волі так близько мигтить
І тішишся сам ти собою.
