Я не впізнав раніш її! —
Худа,
Бліда,
Простоволоса,
Мов та примара безголоса,
Вона одкрилася мені.
…….. І ніч, і день
Я довго ждав з висот надгірних
Богині радісних пісень
І чарівних рулад вечірніх;
Вона ввижалася мені
В вечірніх одблисках зірниці,
І в недосяжній далині
Ловив я образ Чарівниці
В довічнім сяєві краси,—
Я ждав її в вінках огнистих,
І в краплях чистої роси,
І в самоцвітах променистих;
Моя ж Богиня чарівна
З’явилась постаттю сумною;
Чого ж вона, куди вона
Пройшла, мов тінь, переді мною
Худа,
Бліда?……
Тепер я побачив, я знаю її,
Я з Музою завше своєю,—
Всі співи, і думи, і жарти мої
Таємно нашептані нею.
На оргії дикі я часто водив
Її — Найсвятішу утіху
І поруч себе, як повію, садив
Для глуму й ганебного сміху.
Я бачив, як тяжко ридала вона
І страшно нервово сміялась.
А в мене бриніла глумлива струна,
Мов тяжких ридань не боялась.
Я сіяв по вітру чуття молоде,
Як попіл, нічого не вартий,
І правди високої слово святе
Вкладав в недостойнії жарти…
. . . . . . . . . . . .
Як тільки ж лишиться зі мною вона
В вечірній німій самотині,
Тоді мов спадає намітка сумна
З обличчя моєї Богині.
Тоді я впиваюсь натхненням святим,
Розбуджую радість і силу,
Як Муза повіє чуттям молодим
На серце і душу зомлілу,
Мов привиди давні, літають рої
В повітрі вечірнім над нами,—
То давні надії й заміри мої,
Помішані з юними снами…
. . . . . . . . . . . .
Як тільки ж звертаюсь я знов до життя
І вношу розвагу і втіху,
Мені промовляє Богиня моя:
— Я Муза кривавого сміху!
Я знов тоді бачу примару бліду
І, мов од себе незалежний,
З сльозами і сміхом кривавим іду
В вертепи гріховні, бентежні…
