Край гаю чорніє один на поляні
Змарнілий, потрухлий, обрубаний пень;
Йому вже не шкодять вітри-урагани,
Йому вже байдуже, чи нічка, чи день.
Яке кому діло, що все те зотліло,
Чим ліс визначався в красі віковій?
Те листя, що ніжно шуміло, тремтіло,
Широкому полю здалося на гній.
Хіба подорожній в журливій уяві
Про велетня дуба згадає коли,
Про віти розкішні, рясні й кучеряві,
Що в пишнім убранні шуміли й жили.
Та явір похилий з жалем невимовним
Товариша дуба тоді спом’яне,
Як вітер летючий, погрозами повний,
Зловіщими хмарами тінь нажене.
