(Хр-і А-й)
В небосхил задивившись далекий,
Де задумливо зорі горять,
Дві високі гілчасті смереки
Край заснулого саду стоять.
Місяць тіні од їх одбиває,
Осрібляючи віти рясні,—
Пітьма ж тільки внизу покриває
Ті кущі, що схиляються в сні.
І бузок, і пахучі троянди
Похилили верхів’я на діл,
Але горді смереки-гіганти
Простяглися гіллям в небосхил,
Мов ховають жагу таємничу,
Коли спить безпробудно весь мир,
В боротьбі з непрозорою ніччю
Дотягтися до сяєва зір…
Але ж ранком, як сонце пестливо
Оживляє рослини навкруг,
Вони дивляться гордо-зважливо
На квітки, на садок і на луг.
І хоч цвіту не мають смереки,
Та не хилять верхів’я на діл,
А в морози пекучі і в спеки
Простягають гілля в небосхил.
