Із української старовини
Ясним зором над Босфором
Сяє місяць золотий;
Димно-млистим літнім фльором
Огорнулися сади.
Сплять акації, чинари,
Сонно диха кедрів ряд;
В небі, в водах зорі-чари
Мов феєрії горять.
Стіни, башти, минарети
Срібним блиском обвились.
Щастя, де ти, щастя, де ти?
— Між красою появись.
Пісня!.. Зірвано завісу —
Хтось свавільно розбудив
Тайну ночі, саду-лісу,
Сонне царство вічних див.
Чують спів той мелодійний
Зорі, квіти, сад, вода;
Біль у спів свій безнадійний
Ллє султанша молода:
«З рідним краєм, з милим світом
Я згубила ясну мрію;
Я тут шовком-оксамитом
Болю серця не зогрію.
Ночі темні, ночі темні,
Залічіть ви серце хоре;
Тут утіхи неприємні,
Як прикрите блиском горе.
В час, як мене на Вкраїні
Злими силами забрали,
В літню нічку, як і нині,
В небі зорі вигравали.
Мандрували степом, лугом,
Коні вихрами летіли,
А за Бугом, рідним Бугом,
Села в огнищах горіли.
Де ти, нічко незабутня? —
Тяжко в золоті конати!
Тільки пісня, тільки лютня
Може мрії воскрешати.
Чую в лютні шелест листу,
Плескіт річеньки своєї;
Кличу нічку променисту,
І барвінки, і лілеї.
Дайте ж, дайте крила орлі —
Може, й милий там конає!..
Крик болючий! Стиски в горлі,
Тихо лютня випадає…»
В небі місяць зажурився,
Виразніші стали плями.
Сад навколо пробудився
Вартовими євнухами.
Швидше, варта! Гей, ви, люди!
Крики ближче… крики дальше…
А в траві здіймались груди
Непритомної султанші.
