І
Нероздільний, тьмою спаяний,
В чорній масі тоне бір;
Мов сп’янілий, неприкаяний,
Я вступив в таємний мир!
Страхом-жахом в душу дмухає
Чорна нічка лісова,
Десь далеко стогне-ухає
Диким голосом сова.
Замирають десь риданнями
В пітьмі звуки на льоту…
Переповнений ваганнями,
Я з тривогою іду.
В царство ночі непроглядної,
Таємниць і дивних чар,
Де для доленьки одрадної
Розгориться Квітка-Жар.
ІІ
Все, що виросло в уявах,
В смілих думах самородних —
Єсть і в квітках, єсть і в травах,
В вічних схованках природних.
В нічку темну жду я менту
Блиску Цвіту-Огнецвіту,
Щоб чудовую легенду
Показать реально світу;
Я з обличчям конвульсивним,
Повним болю, повним палу,
Сміло йду за твором дивним,
За красою ідеалу.
Я найду огонь розради,
Квітку вічної утіхи,
І ні духи, ні дріади
Там не встануть для поміхи!..
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
Тільки ж, щастя, де ти, де ти?
Що ж, як ти не в Огнецвіті?
Я гублю твої прикмети,
Млою ночі оповиті.
Краще ж в солоді шукання
Вік витворювать примари,
Краще муки і страждання,
Ніж розбиті дивні чари!..
