І
Стук, стук! Диб, диб…
Ніжно, ніжно,
Дивовижно,
Тонко, тонко, тонкобіжно
Одбивають ноги, ноги
Смілу силу
Перемоги
Божевільний сиплють дріб!
Серед шуму, серед крику
В’ються люди під музику,
В парах, в парах, ріжно, ріжно,
Граціозно, тонко, ніжно
В’ються роєм,
Перебоєм,
Ловлять оргію дзвінку,
І кружляють,
І гуляють в божевільному танку.
II
Стогне бубон, стогне бас;
Ходять пароньки стрункі,
І між ними раз у раз
Дзвонять чароньки дзвінкі.
Щось далеке, щось старе
Всім музика награє,
Душу звуками бере,
Душу в звуках оддає.
Все живе, пливе в шинку:
Юність, щастя… далеч, степ…
Щось своє додав в танку
Так безсоромно вертеп.
Все святе згубив шинок,
Грішне видав за святе,
Знищив юності вінок,
Знищив щастя золоте.
ІІІ
Струни розірвані, струни розбещені
Плачуть, мов діти, людьми обезчещені,
Журно ридають, мрійно летять,
Плачуть, розірвані, плачуть, розлажені,
Шумом, весіллям та сміхом ображені,
З горя, з одчаю палко тремтять.
Тихо зникають думи оплакані,
В далеч тікають сни перелякані,
В царство загублене давніх надій;
Серце за ними, мов за родиною,
Тихо, тужливо квилить дитиною,
Плаче й зливається в грі золотій.
IV
Сріблом, променем, червонцем
Сяють, брязкають, летять,
Жартівливо струни дзвонять,
Звуки, ритми перегонять,
То в уяві світять сонцем,
То зірками миготять;
В кожне серце недобите
Щось далеке, пережите,
Спомин щастя, сяйво ллє
І од горя оборонцем
Пісня буряна встає:
«Розмахни, махни руками:
Скрипки, флейти, бубон, бас
З новоявленої гами
Сиплють іскорки для нас.
Як шалено дишуть груди
Одбивають ритм серця!
Пийте, пийте для остуди
Всю отруту до кінця!..»
V
Диб, диб! Стук, стук!..
Мов неждано, ненароком,
Полетів за звуком звук,
Всі несуться крок за кроком,
Мов тікаючи од мук;
Мов б’ючись за кращу долю,
Закружилися од болю,
Од отрути, од нудьги;
То німіють, ніби в млості,
То зриваються од злості,
Од знесилля, од ваги
І літають в шумі, в гамі,
Ніби гноми в світлій ямі
Навкруги.
VI
Крик!.. Навколо все поблідло,
Припинилося весілля.
Мов в тумані, світить світло
Серед ґвалту божевілля.
Стій, музико!.. Дай простору,
Дай повітря, степу, бору,
Щоб забуть отруту-зілля.
Десь далеко розцвітають
Ніжні квітоньки рожеві…
Солов’ї перелітають
З бору-гаю в сад вишневий…
Чад!.. Отрута тисне груди…
Давні квіти, рідні люди
Гучно крикнуть: де ви, де ви?
