«Легко, легко подихну,
Квіти, трави зворухну,
Тихо щезну;
Знову силу величезну
В рідній сфері проявлю,
Вільним вітром в полі свисну,
Ясним сонцем з неба блисну,
Мов живую арфу стисну
І гармонію небесну,
І мелодію чудесну
Кров’ю серця окроплю.
Всі колишні сподівання
Знову ніжно забринять,
Давнім одгуком страждання
Струни серця задзвенять.
Незабутні, нероздільні
Знову муки потечуть,
Знову, знову струни вільні
Палом серце опечуть».
В шелестінні, в миготінні
Хтось пронісся по країні
Буйним вітром степовим,
Злився звуками з Еолом,
Оточився ореолом
І розвіявся, як дим!
Знову, знову світло й тіні,
Мов туманні хвилі сині
Носить-змішує бурун.
В шелестінні, в миготінні
Сипле вітер по країні
Самолюбний регіт струн.
Сипле регіт над риданням,
Над любов’ю, над стражданням,
Що злились в стихійний шум
В вільних гімнах Аполлону
В честь краси музики й дзвону,
В честь високих світлих дум.
Хто ж ти, хто ж ти, дух надземний,—
Чую голос твій таємний,
Голос смілий, ніжно-мрійний,
То палкий, то безнадійний,
То бурхливий, то спокійний,
Що воює з смертним злом,—
Бачу, чую, як закони,
Як злочинські перепони
Грізно нищить буролом.
Як любовно ти слідкуєш,
Де з листком шумить листок,
Білим голубом воркуєш
Між рослинок та квіток.
Скільки ніжного кохання,
І обурення, і зла,
Скільки гострого страждання
Сила звуків розлила!
Чую, чую дивну мову,
Бачу сонце, бачу дим,
Чую пісню колискову
Світлим душам молодим.
Кров червона, кров червона
Плеще, хлюпається з ран,
Вже не прийде оборона
В закривавлений туман.
Хто бажає муки-знання,
Хто збороти хоче зло —
Хай полюбить всі страждання
І криваве джерело.
Крізь туман тисячоліття
Лине гомін бойовий,
Та прожив давно страхіття
Буйний вихор степовий.
Хто не був в житті безсилим,
Не мирився з чорним злом —
Знову з вихрем буйнокрилим
Вийде разом напролом.
Не потрібна оборона
Там, де никнуть чари зла;
Кров червона, кров червона
Божим гнівом потекла!
Ось де квітоньки чудові,
Ось шумить з листком листок…
Більш освяченої крові,
Більш освячених кісток!
Віє легіт полудневий,
Плеще струмінь опалевий,
З вітром носяться листки.
Хилять стебла квіти мертві,
Ніби давні саможертви —
Перетворені кістки.
Знову, знову неспокійний
Свище вітер бурновійний,
Розганяє мертвий тлін
І свавільно розвіває,
Блиском, сяйвом розливає
Життьовий рухливий дзвін.
Сипле регіт над риданням,
Над любов’ю, над стражданням,
Що злились в стихійний шум
В вільних гімнах Аполлону
В честь краси музики, дзвону
І високих дум.
