(«На камені»)
Заснуло море, й гарні сни
Голублять гори, повні тіней,
І втома кримської весни
Лягає на блакиті синій;
Пахучий вітерець зрива
Зітхання з кипарисів темних,
І десь далеко відплива
Хмарина в радощах таємних…
Про що, татарко молода,
Звернувши в небо чорні очі,
Ти мрієш, гарна та струнка,
Отак самітньо серед ночі?
Чи свій далекий рідний край,
Чи свій Салгир, чи очі хана,
Чи свій дівочий тихий рай,
Чи плюскіт любого фонтана
Вбачаєш ти, що раз у раз
Плищать, очиці, мов алмаз?
Неволі донька, ти повна
Бажань палких до серця волі,
Рабою все ж не скорена
І іншої бажаєш долі…
Свого Алі не дожидай,
Бо він не прийде за тобою,
Лише Мемета виглядай,
Що світ тобі зробив тюрмою.
Ось він іде й несе в руці
Свій каганець і в саклі світить;
Він все пізна в твоїй душі,
Все гострим оком запримітить!..
Десь зурна радістно співа,
За обрій зірка йде укритись,
А ясная зоря згаса,
І море почина срібнитись…
У сні Таврида порина,
Фатьма ж не спить, стоїть сумна…
