До П.
Ні, місяцю, не сяй! не збуджуй ясних мрій!
Мені вже не гаразд співати про квітки,
Бо в серці хтось хова жалів з-за мене рій
I на душі таїть ридаючі думки…
Ні, весно, не цвіти! не збуджуй поривань!
До щастя більш не клич химерную рабу:
Вже доста сліз чиїхсь, страждання і благань
В розкішну цю, палку, весняную добу…
Залиште, мрії й сни, мене на самоті!
То гріх — тоді кохать, як поруч хтось кона,
Як спів, палких надій і радощі оті
Так гірко відчува чиясь душа смутна…
Зів’януть слід би вам, троянди запашні!
Захмаритись в той час сіяючим зіркам!..
Інакше з горя вмре те серце по весні,
І вже не зацвісти тоді й моїм думкам!
