Я мріяла тихо про казку чудову,
Я ждала, що сонце мені засія.
Даремно! Не сонце заблисло, а сльози,
Укрилася хмарами юність моя…
О цвіте мій білий, що смутку діждався,
О милий спокою надій молодих!
Лютуючи, вихор з тебе насміявся,
Погрався тобою, пронісся й затих…
Коли б же без цвіту й життя вже зів’яло,
Коли б не тяглось воно далі, смутне…
Чи знов спалахнуло, весь край осіяло
І, вмить спалахнувши, спалило мене!..
