Не думати б, а думається, лізе.
І не про щось: про все, про цілий світ.
У ревищі тотального заліза
Стою собі замріяний піїт.
Розгублений… Трибуном би, трибуном,
Оракулом… Пророком… Сурмачем
Віддати кожне слово буйним лунам
Підперти світ натрудженим плечем.
Тривожністю з’ятрити, наче сіллю,
Ще й вічним словом, що на сполох б’є.
А тут біліє ніжне ремен зілля
Й сурмі сестрою рідною стає.
- Наступний вірш → Ігор Муратов – Право на вічність
- Попередній вірш → Ігор Муратов – Елегія розлуки
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші