Тарасові Шевченку, 27-літньому
Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе…
Швидше — до себе… я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,— небо.
В небі хлопчина хворих ягнят пасе.
Пісня велика. В горлі — планети грудка
З ріками й кручами. Стала. Сльозу зове.
Прадідів погляди — наче стовпи на грудях,
Небо підперли. В небі горить човен,
Ти під яким не поет, як усі поети…
Для батьківщини дух твій — Стіна Плачу.
Людство ховає таких над берегами Лети
І розпинає… Й палить слізьми свічу.
Потім, а потім…
Люди себе бояться.
Слабкість — то поклик, слабкість — то щирість ущерть…
Бути на світі може
Пластмасовим
Тільки щастя…
Горе — тернове,—
Справжнє,—
Як біль, як смерть…
