Не каявшись, спокутуєш гріхи.
Спокутали…
Чи буде ще покута?
Стоять у хвилях вічної ріки
Ті, що прийдуть, і ті, що вже забуті.
І їх серця, мов царство пірамід
В цей вік шалених пристрастей і злетів.
Лиш б’ється дзьобом в неба синій лід
Трагедія придворного поета…
Він світ любив на сотні літ вперед,
Він ворожив на древнє й на погане,
Духовний хліб в гіркий всадивши мед
Земної туги смерті і кохання.
Він вільним був, як течія Дніпра,
Яка у греблях вирішила стертись…
Боявся жити, тому не вмирав.
Тепер своє спокутує “безсмертя”.
