Стріляли…
Племена ростуть у світ війною.
Червону тінь газет надкушують і мнуть.
Найважчу боротьбу ведуть самі з собою
І — бойню, не війну.
На людяні хрести
Не моляться, а плачуть.
Навіщо турбувать того, кого нема…
Так конокрадів б’ють.
Так милують ледачих.
Так глиняним хліби кидають задарма.
Ціловані свічки із ранків покаянних
Вертаються назад — до синьооких бджіл.
Я скочую вітри із каменів безгранних,
Де шиють подушки із воронових крил.
Фальшива кров похвал
І справжні шмарки заздрих —
Коктейль для жебраків
То слави, то заслуг.
Зарізати б себе —
Немов свиню на празник:
Гуляй, мій білий світ,
На весь Великий Луг!
Я теж умів цвісти.
І гнізд діждав, і плоду,
І неба, й чужини, й любові, і корчми.
Стріляли.
Племена були уже народами.
Тепер народи пробують —
Людьми.
