Одягаю вечір на чоло
Голубим гранчастим лазуритом,
І cміюсь, і легко йду селом
В матіолове, пахуче жито.
Де ж воно, моє сумне вікно?
Вже стомилась кликать і чекать,
Тінями гаптована давно,
Фіранкова трепетна рука.
Я шукаю синьо-золотий
Розсип іcкоp — папороті квіт.
Де ж воно, моє вікно,
і ти,
Скарбе мій, захований од світу?
Я шукаю…
І буйнує хміль
Запахом купальської півночі.
І зірок блискуча заметіль,
І моя засмучена
жіночість…
- Наступний вірш → Ірина Жиленко – Звершено клопіт літа
- Попередній вірш → Ірина Жиленко – Любов
(1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)