Ірина Жиленко – Стояла тиха осінь на землі: Вірш

Стояла тиха осінь на землі…
А я живу.
В тінях і плямах сонячних…
Прикривши віями очей хмільнистий крик,
Я бачу буйножовті вальси соняхів
Крізь голубу опущеність повік.
І в біль доріг, розгублена, не смію
Розкрить зіниць гарячі горизонти,
Бо так заколисалося на віях
Розморене, пухнасте сонце.
Душі моєї сокорина рань
Змиває груди в сонячному громі.
І вже нема ні стежок,
ні терзань —
Лиш соняхи і ця щаслива втома…
Вечірня втома мідяних долонь,
Що цілий день в серпневій заметілі
Співали долю тихих оболонь,
Співали працю —
смуглі гімни тілa.
І потекла зелена річка гону
В поснулі заводі бездонних рук.
А сонце обіперлося червоно
На плечі луків.
Погасла дня темно-вишнева грань…
Лиш вальси хмар
і жовтуватий спомин.
І вже нема ні втіх,
ані терзань —
Лиш соняхи
і ця щаслива втома.