То був потоп. Як дощ, як листя,
на мене руки Ваші впали,
круг мене руки Ваші стали,
мов їх було не дві, а двісті
Засипали… Накрили-дах!
Не обійти їх – та й чи хочу?
В мені розгонисте регоче
довговолоса гріхота.
А руки жарко піднялись,
немов вода – по стан, по груди
І груди (від страшного суду?),
як двійко птиць, злетіли ввись –
лови! І радісно, і страшно
заговорили, зацвіли,
крізь Ваші пальці пробрели
до берега грудей – я Ваша!
Я бранка Ваша, друже-враже
Любіть мене в цей літній день.
Вступаю радісно і страшно
на берег сонячних грудей.
Пательня пляжу! На тобі
горю і обпікаю крила.
І очманіло одуріло
шепчу “Любіть любіть, любіть!”
Оголена на Ваших горах
горітиму як смолоскип,
і в голосі дзвінкім учора,
сьогодні визріє захрип.
А я – така мала, аж смішно
Не доросла і до плеча.
Яка гірка і світла ніжність
у Ваших світиться очах.
Я виросту. Я поглину Вас,
засиплю Вас, як дощ, як листя.
Як руки радісно зітхнули
круг ваших пліч – не дві, а двісті.
Залопотіли – завірюха…
О, рук сліпуча течія!
О, золотистий посвист хуги
навколо Вас! Це я, це я!
І двісті вуст моїх і кіс,
і двісті слів, і двісті сліз.
Усе, від неба і до неба,
це – ти в мені
і я – круг тебе!
