семимильні провини безсилі як крони дерев
їм замало повітря аби не зурочити простір
ти тікав не від них а від того хто їх забере
тільки див самоти відділяв перемогу від злості
знав що світу нема але досі чомусь відділяв
і причини нема а за наслідки мертві не встануть
голубим ореолом усе ще світилась земля
тільки танула тихо і біль її в образи танув
майже так як завжди непідвладне самому собі
листя з неба сочилось і в небо туге опадало
а до чого тут біль ти не знав і спроваджував біль
усе далі за обрій все далі за образ все далі
є покірне прощання розсипаних в назви імен
що уже не зійдуться безсилі повірити в тебе
це усе самота що від неї й люцифер помер
бо як бога нема то хіба він комусь іще треба
довіряти неволі семи первородних провин
жлукто тіла пробачить а безвість уже не поможе
тільки знаєш не сам: ти напевно такий як і він
над овалом прощання безрадісний перехожий
