Відповідь людоловам
Вступ
В Берліні сталася біда —
Стряслась беліберда…
Шпигун, фашист і емведист,
І сталінський поет,
З’єднавши свій докупи хист,
Створили “Комітет”, —
Щоби на “родіну” ішов
Мерщій Антон Біда,
Бо плаче там за ним Хрущов…
Така беліберда!
І розіслали “Бюлетень”;
Я прочитав — біда!
Не бюлетень — “тєнь на плєтєнь”,
Така беліберда!
І найчудніше номер вдавсь
У тій шпаргалці, брат,
Як там за мене роздививсь
Якийсь лауреат, —
Як в “рай” совєтський черги жде
Діпіст Антон Біда,
Як мріє він про еМВеДе…
Така беліберда!
Я рачки ліз, — сміявсь до сліз,
Читавши цей трактат,
Як заробляв черговий приз
Нещасний лауреат.
Але нехай. Таких не хай —
Що зробиш як біда.
Такий повзе, куди не пхай:
“Бурда? Беліберда? —
Яка різниця! Тільки б приз,
А решта — тринь-трава!..”
Я рачки ліз — сміявсь до сліз,
Читавши ті дива.
Але нехай. Таких не хай.
Мовчу і не дишу.
Про себе сам я на цей “хай”
Всю правду напишу.
Лиш не тепер. Я бій зведу
В наступному числі.
А зараз — про белі берду
Оцю ось взагалі.
* * *
В східний Берлін прийшов наказ,
Прийшов такий пакет:
Щоб в “рай” вернуть Антона враз,
Створити Комітет!
І загуділи провода
З Берліну до Кремля —
Співає з радости вода,
Співає вся земля, —
Все про любов, все про любов
До бідного Біди, —
Тебе кохає сам Хрущов!
Скоріш, Антоне, йди!
Скоріш, скоріш, Антоне! Скрізь
Тепер ти як девіз!
Без тебе нам й соціалізм
Не є соціалізм!
Гей, загуділи провода,
Гуде земля й вода —
Хвилює всіх Антон Біда…
Така беліберда!
Й сидить Біда от при столі
Та й слухає етер,
Та й думає, що, взагалі,
Кому ж біда тепер?
Що ж, поговоримо про це
В наступному числі,
А зараз — глянемо в лице
Цим “Браттям” взагалі,
Придивимося, хто ж вони,
Що кличуть нас “туди”,
Хто ці геройські брехуни,
Майстри беліберди?
* * *
Спочатку шеф: Авторитет!
Не скажеш, що Біда.
Створив “приватний” комітет…
А це — беліберда!
Пагони, орден, все як є,
Неначе й справді шеф,
Лиш не сказав, а хто ж дає
Червінці на цей блеф,
І хто ж їм дав за це чини,
Медалі й ордени,
Й за скільки срібних продали
У “рай” Біду вони.
Урра, урра! Такий скандал:
На чий же капітал?!
На чий наказ?.. ну, словом, шеф
Збрехнув, як генерал.
Назовні — зовсім не чекіст,
Великий гуманіст.
Лише з нутра — дрібний службист,
Маленький емведист.
В чаду любови до Біди
Зчинив він ґвалт такий…
Якої ж ще беліберди
Ти хочеш, друже мій!
За ним іде другий капрал,
Чи топак генерал,
Чи топак справжній потентат —
Герой-лауреат.
То він про мене писонув —
Гармошку в руки дав,
І по губах “сальцем” мазнув…
Його я вже згадав.
Зробив він, бач, геройський жест:
Свій сталінський пиріг
Уклав у цей “приватній” трест,
Уклав і все, що міг, —
Щоб поуз браму еМВеДе
Вернути в “рай” Біду…
Чи бачив, друже, ще ти де
Таку беліберду?!
А третій стовп при двох оцих —
Крутій — відомий хлист, —
Холуй контррозвідок усіх,
Шпигун і кар’єрист.
Ой, хоче щастя для Біди
Шпигун і ренегат!..
Такої ще беліберди
І світ не бачив, брат.
Але найкращий в тресті там,
В “приватнім” тім ларку,
Фашистський прихвостень і хам,
Що на своїм віку
Не з одного крови напивсь,
Не одного продав, —
Він Василаким об’явивсь
І в тресті Тузом став…
Такий букет: — шпигун, “поет”,
Фашист і емведист, —
В цілому — вийшов “Комітет”.
Держись, Антон діпіст!
Але Антон на те й БІДА,
Що “там” біди хлиснув
(Хоч був він там Герой Труда),
Бо холуєм не був, —
На те він і бувалий кмет,
На те він і Біда,
Щоб розуміть, що “Комітет”
Ваш —
це беліберда.
* * *
Оце було б на перший раз.
Пока!
Надалі прочу,
Що розповім тут сам для вас,
Хто Я й чого я хочу.
Ніж слухати куди веде
Фашист із емведистом,
Я розкажу без еМВеДе,
Як став Біда діпістом.
Коли й на “родіну” прийду,
Коли й вернусь до хати…
Цього не знають, лиш тремтять
Хами і лауреати.
Про все скажу.
Ну, а поки —
Товаришам — мій стиск руки!
А ворогам — “готов всігда!”
Антон Біда,
Герой Труда.
Розділ перший
Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Та й лавреатові привіт.
Привіт, лауреате!
Бо ти лиш парій, ти ґелот,
В’язниці власної “оплот”.
В країні горя й страхоти
Багато є таких як ти:
З своєї волі — й не диши!
Що кат накаже, те й пиши!
Тому, хоч жалиш, як змія,
Та все ж злоби не маю я.
Ти пам’ятай про це завжди:
Велике серце у Біди.
А покищо… Привіт, привіт!
Нехай послухає весь світ,
Де взявсь,
як жив “герой труда”…
Галло!
Говорить сам Біда!
І
Родився я на білий світ
У темнім… Точні дані?
Хрущова мій цікавить рід?
Ну, скажем, в Ромодані.
Родився я, Біда, в біді
У наймитській родині…
Таких рабів було тоді
Багато в Україні,
Чи в “Малоросії”, чи пак…
Нещасні гречкосії! —
На їхніх “не своїх” степах
Був
“Южний Край” Росії!
А в тім краю, ось в тім краю,
Ще в “дожовтневу” еру,
У тім прославленім “раю”
Почав мій рід кар’єру.
Неволя, злидні, — все як є,
Читай у кожній книзі!
І повставали за своє,
І йшли в Сибір (отак як є!),
Заковані в залізі.
За слово правди, за свій рід,
За волелюбство, за нарід, —
Сибір на бідного Біду!!!
Так написалось на роду.
Так написалося в житті,
(Бо Біди — всі ізгої) —
Щоби страждати на хресті
Імперії чужої.
У ній батрачили гаразд —
Давилися сльозами!
І гайдамачили не раз
З свяченими ножами…
За це — Сибір, ланцюг, лупак.
Тоді — судьба “Ді-Пі”, чи пак:
Бездомний вовк, втікач, — “на вєк
Пєрємєщонний человєк”.
Отож, щоб знали ви коли
Почав мій рід кар’єру:
Діди діпістами були
Ще в дожовтневу еру.
За волю й правду, як завжди
В юдолі нелюдимій,
Пройшли діди сюди й туди
Сибір “неісходимий”.
ІІ
Та ось ударили громи —
І стала “власть народа”,
І ніби — позбулись тюрми,
І нібито — свобода!
В великій бурі свою кров
Брати порозливали
І за “братерство і любов”
Життя повіддавали, —
Щоби любов тая цвіла,
Щоби Вітчизна ожила!
Щоб ожила! Щоб згинув кат!
Щоб обійняв же брата брат
Ускрізь, де перш була тюрма…
“Панів нема — рабів нема!”
Ну, словом, “згинула біда”
І стала ніби “власть труда”.
Це ніби для рабів вона,
Бо ціну сплочено сповна.
Та — стихли громи боротьби
І… залишилися раби!
Немов звільнялись на віки —
Мечами світ зорали…
Але з’явилися такі,
Що в них свободу вкрали, —
Лиш переставили клеймо,
Лиш перефарбили ярмо.
В тім “царстві волі і труда”
На світ прийшов Антон Біда.
ІІІ
Прийшов Антон Біда на світ
Щоб не загинуть роду, —
Щоб не пропав по тих і слід,
Що впали за свободу,
Отих, що в бурі свою кров
За всіх порозливали,
Що за братерство і любов
Життя повіддавали.
Лишили батька всі сини,
Та взявсь Антон на світі, —
Орав із батьком ті лани,
Що кровію политі,
Оті лани, що в боротьбі
Їх здобули раби собі.
На них Антон (читач, затям!)
Трудився вже малим дитям.
Уже малесеньким дитям
Він щедро потом сходив там, —
В тяжкім труді до всього звик…
Отак Антон почав свій вік.
Трудився він за ту любов,
Що для людей тут впала,
Трудився він, щоб тая кров
Даремно не пропала,
За край, за волю, за нарід…
Ну, словом, так, як клявся рід.
Ось так з дитинства став Біда
Герой терпінь,
герой труда.
І за той труд, любов і лад —
Розквітнув лан. Розквітнув сад.
IV
Нової ери віє стяг, —
Замість імперії — “Дальлаґ”…
Пробачте, цей зарані шов,
До цього я ще не дійшов.
Нової ери б’є луна:
Замість імперії — “страна”,
“Родная”, ясно, еС-еС-еР;
Замість орла — червоний серп
І молоток кийком униз;
Замість Росії — “комунізм”.
“Отець” і “вождь” замість царя.
А над усім — ясна зоря!
“Отець народів” і зоря —
Замісто “бєлого царя”!
Гіп-гіп-ура! Гіп-гіп-ура!
Таки прийшла нова пора.
Але про це не знав Антон,
Він на такий не думав тон, —
Пастух, погонич, водолий —
Трудивсь з батьками наш малий.
Але, далебі, і батьки,
Від праці волоокі,
Не мудрували про такі
Матерії високі, —
Любили землю — от і край.
Нутром любили Рідний Край!
А для роздуми — досить, брат,
Що, крім Антона, гурт малят.
Ні. З вічним потом на лиці,
Землі віддавши соки,
Не знала Мати про оці
Матерії високі.
А вже Антон — то й Боже крий! —
В політики
Антон малий.
Він тільки в школі щойно вчив:
“Нема панів — нема рабів!”
А про “рабів” і про “царя”
Почав читати з “Кобзаря”.
V
“Отець народів” і “зоря”
Замісто “бєлого царя”!
Таке хоч знову помирай, —
Пропали марно зміни:
Зробився знову “Южний Край”
На місці України.
Потоки крови й сліз моря,
Надії, — все пропало “здря”:
Став знову раб і знову пан,
І знов плебеєм став “Іван”,
Нарід зігнувсь, і “самопер”
До “мордописні” знов “попер…”
Ну, словом, як і цілий вік.
А хліб попер у другий бік!
Але про це не знав Антін,
Бо пас ягнята саме він.
Не бунтувався, Боже крий!
В політики Антон малий.
Любив він тих, кого пасе,
І рідне небо над усе.
Та ще волошок синій цвіт.
Та ще — Шевченків “Заповіт”.
Ні!
рідне небо —
над усе!
Та тих любив,
кого пасе.
VI
Любив він тих, кого пасе,
І рідне небо над усе.
Та ось прийшов печальний рік, —
Стряслась біда в природі:
Десь у Росії нагорі
Сказивсь “отець народів”.
Щоби ягнят не пас малий,
Він з царського притона
Якусь мару, той “тато” злий,
Придумав для Антона.
Рішив забрать, чого не клав.
В сільраду він наказ прислав:
“Лошат, телят, ягнят і коз
В Антона
геть забрать в колхоз!
А сам Антон — з ціпком нехай
Іде собі в далекий край.”
Отак! Така тобі мара!
І закричали всі “Ура!”
Ура, ура! Антон нехай
Покине хату й рідний край
І за батьками (й дві сестри!)
На всі чотирі йде вітри.
Та ні, не сам! Куди! Куди!
Бо ще він зайде не туди!
Щоби прийшло туди маля,
Де повелів “отець” з Кремля,
Щоби не втік маленький “гад”, —
Прислать міліції наряд!!”
За що ж міліції наряд?!
Мабуть за те, що був тут лад?
Мабуть, що був він праці рад?
Мабуть, що цвів у нього сад?
За те, що цвів у нього лан
І сад той знаменитий,
Що щедро потом за людей
І кровію политий?
За те що жертвувано кров
За мир, братерство і любов, —
Прийшов міліції наряд
Й повикидав усіх підряд:
За карк — і на мороз гиля!
Так повелів “отець” з Кремля.
Улаштували весь куток,
Бабусь і сестер, і тіток,
І невісток,
і так дівчат,
Глухих дідів і онучат —
Маленьких діток, і дядьків —
Вчорашніх царських кріпаків:
За карк —
і на мороз гиля!
Так повелів “отець” з Кремля.
За що ж? А Бог те зна святий!
В політики Антон малий.
VII
Ну, Бог же теє зна святий!
В політики Антон малий.
Не знає він, що взагалі
Тепер Антон не в моді,
Що проти нього у Кремлі
Повстав “отець народів”,
Що взявсь “отець” всіх ер і рас
Зліквідувать його “як клас”:
Забрав усе, й опорки з ніг
І — голопузого на сніг!
Не знав Антон, що взагалі
Антон Біда не в моді,
Що в зореносному Кремлі
Сказивсь “отець народів”, —
Узявсь “отець” всіх “мас і рас”
Антона знищити, “як клас”.
Це ж для діток комуни дар
Приніс новітній Ірод-цар.
Із зореносної пітьми
Гукнувши — “З корнем вирву!” —
Придумав він гатить дітьми
Десь всеімперську прірву.
Гей, з зореносної Москви
Гукнувши — “З корнем вирву!!” —
Узявсь “отець”, щоб знали ви,
Гатить
Антоном прірву:
Забрав усе, й опорки з ніг
І — голопузого на сніг!
Із корнем вирвав. Та Біді
Біда була ще впереді.
Отак взяли живцем за гак —
Геть розкуркулили отак:
Забрали хату, сад і двір.
І — прямим ходом на Сибір.
VIII
Ой, затужили матері,
Що деспот несудимий…
І потягнулись трударі
В Сибір “неісходимий”.
І день і ніч, і день і ніч
Ішли на схід колони, —
На схід ішли і на північ
“Куркульські” ешелони.
На Україні сліз ріка,
Ріка й по всій Росії…
О, незабутня музика
“Куркульської” стихії!
На Україні сліз ріка,
Журби моря ще й трохи…
О, незабутня музика
Колхозної епохи!
З усіх шляхів!
З усіх дорог!..
Не чує світ!
Не бачить Бог!!.
Кипить дитячих сліз ріка! —
Приречених до страти! —
О, музика!
О, музика!!
О, музика, мій брате!
Лише такі пісні малих
Не любить “мудрий” Сталін,
І “лаври сталінські” за них
Співці ті не дістали.
Для цього треба б Кумача
Або Тадеїча б хоча.*
* ПРИМІТКА АВТОРА:
Сюди можна підставити не тільки Максима Тадейовича Рильського, а з однаковим успіхом всіх сталінських лауреатів, і виходитиме до ладу й до складу, до рими й до правди. Приміром:
“Або Тичину би хоча!”
“Миколу Бажана б хоча!”
“Ну. Сулеймана би хоча!”
“Джамбула-діда би хоча!”
“Чи Еренбурга б партача!”
“Або Твардовського б хоча!”
“Чи Долматовського б хоча!”
“Або Горлато ва б хоча!”
і т. д., і т. п.
І нарешті:
“Або Муратова б хоча!”
ІХ
І день і ніч, і день і ніч
Ішли на схід колони, —
На схід ішли і на північ
“Куркульські” ешелони.
Десь наче репнув світ увесь,
Розверзлася Росія
І утворилась прірва десь
На кості гречкосія.
З малими дітьми на руках,
Самі голодні й босі,
Йшли матері — і їхній плач
Неначе чути й досі, —
В безмежну тундру Колими,
В бездонний край Печори
Понаселяти йшли кістьми.
Пустелі, нетра й гори.
Несли журбу старі й малі
І плач по Україні,
І грудку рідної землі
На грудях у хустині.
Ішли на схід
і на північ
По всіх шляхах і день і ніч.
Серед плачу таких колон
Ішов малесенький Антон.
Хилила змучене лице
Безрадно бідна мати…
І не співали про оце
Пісень лауреати!
Лише обабіч (о, часи!)
Вели його салдати й пси.
Не чує Бог, не бачить світ —
Оглух на цей “куркульський” міт,
Не бачить і як між колон
Іде манюсінький Антон.
Х
Вмірали дітки по шляхах,
Де йшли ці гречкосії,
І не поховані лежать
На всіх шляхах Росії.
Лягло малесеньких кісток
По тих шляхах багато.
І не співали про діток
Пісень лауреати!
Лише топтали (о, часи!),
Пручи живих, салдати й пси.
“Давай-давай! Давай-давай!”
В бездонну прірву! В дикий край!
Лишались дітки край доріг,
А поруч — мертві матері.
Без могилок, а так — в снігах.
На всіх стежках. На всіх шляхах.
І через них в плачі колон
Ішов малесенький Антон.
Сахались люди його скрізь,
Немов тії прокази…
(А десь пісні про комунізм
Співали віршомази!)
Лякалися (ніхто не рад!) —
Жахалися (в країні рад!) —
Ховалися в сльозах, в журбі,
Щоб не загинути й собі:
Бо це дитя, бач, “зле нутром” —
Із розкуркуленським тавром!
Бо йде в Сибір оце маля!
Бо так велів “отець” з Кремля!
Сахалися Антона скрізь,
Немов тії прокази…
А десь пісні про комунізм
Блудили віршомази.
О, вік новий! О, славний лад!
О, золота “Країна Рад!”
О, ера правди! О, часи! —
Вели дитя салдати й пси!
Дитя вели салдати й пси
Через провалля і ліси,
Через сніги, через зиму,
Через негоду і пітьму, —
ХІ
Через негоду і пітьму,
Крізь нетра і пустині…
І снились бідному йому
Ягнята в Україні
І синє небо, степ і гай,
Тепло
і ніжність літа…
Це те, що зветься “рідний Край”, —
Волошка й колос жита.
І плакав він в пітьмі ридма,
Що того неба вже нема,
І що тепла не буде вже,
Що небо сіре і чуже.
Що в небі тім над ним щодня
Кружляють зграї вороння.
І вперше от під крик тих зграй
Збагнула ця дитина,
Що означає — “рідний Край”,
Що значить — “Україна”: —
Той край, що дітям Богом дан,
Що значить він далебі,
Що значить тихий Ромодан,
Як веселка на небі.
Той край, так люблений завжди
(Тепер і змірять годі!),
Що у маленького Біди
Відняв “отець народів”.
Та ще збагнуло це дитя,
Що значить рабство, із життя;
Що значить біль, відчай без слів,
Що значить розпач матерів,
І каменіло вже тоді
Маленьке серце у груді.
І затужив малий з тих пір,
Що деспот не судимий!!.
Та й міряти пішов Сибір —
Сибір “неісходимий”.
Затявся серцем він з тих пір,
Що деспот не судимий,
Йдучи у сталінський Сибір —
Сибір “неісходимий”!
…
Ось так, хотів чи не хотів,
Пішов Антон шляхом братів.
В країні “волі і труда”,
“Комуністичній змістом”,
Отак малесенький Біда
Уперше став діпістом.
