Розділ четвертий
Привіт, привіт, брати мої,
Окремо
й всі у масі!
А надто ті, що десь там є
В далекому Донбасі,
Що там лупають антрацит…
Привіт,
привіт,
привіт,
привіт!
Бажаю щастя для краян
І — сто процентів понад плян!
А кому треба, то й сот п’ять,
Щоб було чим
штани латать.
Туди ж забіг і наш Антон…
Пардон —
простіть —
простіть —
пардон! —
Ще трохи — й зрадив би збігця.
Це ж не Антон фіґура ця!
Це — “хтось”,
“совєтський елемент”, —
Ви подивіться в документ!:
Сільрада,
Штемпель і печать…
Живі десь мруть
мерці ж — мовчать.
Не лепське місто та Уфа,
Але
великий Мустафа!
Так, значить, от оцей “Роб-Рой”,
Чи мо’ якийсь “Роєнко”, —
Цей знеосіблений герой, —
В Донбас пішов наш “Е н к о”.
Сказати просто (щоб без риз):
Під землю хлопець наш поліз.
Поліз —
і щез у тьмі шурфа.
Бувай здоровий, Мустафа!
І
І естакади, і хоппри,
Ваґони…
Террикони…
Антон візьми туди й попри, —
Шукай тепер Антона.
Якщо під сонцем йому зась,
Як там його не треба, —
То він з Антона став “Івась”
Й шурх в пекло замість неба.
Сховавсь під землю наш малий.
“Тут, Господи, мене й закрий!
Аж привали камінням, аж…
Аж очі сажою замаж!
Щоби не бачив я й доби,
Та і мене ніхто щоби!”
І обернувсь в ніщо “Івась”, —
Став шахтарем незнаним…
Чудесне місце цей Донбас
Для всіх сиріт і гнаних!
Вже й не “Івась” це,
й не Антон, —
Таке щось,
чорній масі в тон.
А чорноти тут хтось припас!
Чудесне місце цей Донбас!
Усі тут рівні, з чорноти, —
І ти — як він.
і він — як ти.
Та ще як мила чорт припас,
То й мама
не розлучить вас.
Ні,
славне місце наш Донбас!
Сюди втекти, — мов аж в Китай.
Хоч ти питай,
хоч не питай,
Хоч ти шукай,
хоч не шукай,
Хоч ти кричи,
хоч ти гукай…
Тут вже ловцям урвався бас!
О, славний, милий наш Донбас!
Немиті люди — як чорти,
І ти — як всі,
і всі — як ти.
ІІ
Десь там лишилась “шірока”
Ота “страна родная”,
Що місця в ній ані вершка
Антонові немає,
Ані для роду усього,
Ані для імени його.
Лишилась там десь “шірака”!!
Лишилась там “радная”!!!
А тут —
вже місця більш вершка
Антон в цім пеклі має.
Ще й має кайло
і ліхтар,
І чорний став, —
як пролетар.
Вугілля й хліба ж тут —
запас!!
Прекрасне місце
наш Донбас!
А що немає мила в плян, —
Ну, що ж…
Раз влучив Мікоян.
Чи інший хтось
з “ясних” кремлян.
ІІІ
Ось так і зник в підземній млі,
Став хлопець мов би тлею.
Немає місця на землі,
То мо’ хоч під землею.
Та й взявсь селюк,
ой, взявся в піт
Об камінь розбиватись, —
Немов хотів десь в інший світ
Крізь землю продовбатись.
І так трощив він твердь німу,
Аж дивувались всі йому, —
І де та сила в нього є?
Аж по три норми видає!!
Всі дивувалися йому.
Лише не знали всі — чому?
Чому цей хлопець так тремтить?
Куди спішить?
Куди летить?
І в чому сила його є.
Що аж три норми видає?!
Не знав ніхто, що він летить
Нещасною душею
У інший край,
У інший світ
Довбаючи траншею, —
В той світ квіток і голубів,
Що він навіки загубив.
Не знав ніхто, що він з журби
Всю силу з себе витис!
О, Господи!.. Хочби… хочби
Крізь землю проломитись!
Що норма й план йому — чуже,
Душі до того байдуже.
Він просто з жаху вглиб заліз,
Щоби ніхто не бачив сліз,
І там він чорну ніч довбе,
Щоби в труді забуть себе.
Ось так селюк наш працював,
Кидаючись душею,
І по три норми видавав,
У інший світ —
до волі й прав
Довбаючи траншею.
Та й сам не зчувсь коли і як
Зробивсь ударником козак.
IV
Шумлять вітри.
Пилять хоппри…
Вже наш працює років три…
Чотирі…
П’ятий рік пішов…
Став заростати й рани шов,
В труді забув усі жалі, —
Розбив їх в вуглянім кітлі,
Розбив їх в друзк,
розбив їх в пил
Об блиск праісторичних брил.
І став Антон не той тепер, —
Зробився він, як Гуллівер.
Хазяїн він!
Володар той,
Що за палац обрав забой.
Вже він не тільки “пролетар”, —
Вже він почесний став шахтар.
А там — не зчувсь як і коли —
Його
в герої возвели.
Бо ж труд тяжкий — це був завжди
Уроджений талант Біди!
Це всього роду Божий дар!
То й став великий він шахтар:
Одного дня, одного дня
Дістав він Орден і звання.
І став він не якась біда, —
Зробивсь Антон
Герой Труда.
Герой Труда!
Труда Герой! —
Гукнули всі навколо.
А надто ті, що у забой
Не лазили ніколи.
І заздрили усі йому,
Труда Героєві тому.
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із царства туги,
з царства мук
Геть видовбав траншею.
З засудженого без суда
Зробивсь Антон
Герой Труда.
Лише ніхто не знав про це
(Ані який “Шельменко”),
Хто він такий, Герой оцей,
Хто він такий цей “Енко”.
Згубилось все, без вороття, —
Припало пилом забуття.
Припало шаром чорноти.
О, мій Донбас!
Прекрасний ти!
V
Шумлять вітри.
Пилять хоппри.
Гуркочуть естакади…
Минуле — орден все закрив,
Неначе барикада:
І синє небо,
і ягнят,
І злото нив,
і тихий сад,
І крик братів,
і сум батьків,
Відчай і сльози матерів,
І марш колон…
І пащі псів…
І гул проклять тих голосів,
Що ще й тепер (о, цить, мовчи!)
Кидають серцем уночі,
Ім’я і рід,
село і дім,
І хто він є, шляхом яким
Прийшов сюди, між ці хоппри,
По що і чого ради, —
Усе це Орден геть закрив,
Неначе барикада.
Він ліг на все,
немов печать.
Вітри ж хоч знають —
та мовчать.
VI
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із мряки туги, з царства мук
Геть видовбав траншею, —
З засудженого без суда
Зробивсь Антон:
Герой Труда.
Та й сам боявсь, цей пролетар,
Цей мовчазний і гордий,
Боявся знатний цей шахтар
Заглянути за орден.
Нехай висить.
І все хай там
За ним береться забуття.
Хай починається строфа
Як написав той “Мустафа”.
Хай кане слід вітрів і бур.
Як пил із террикона…
І орден став неначе мур
Для нашого Антона.
За ним він жив.
І гордий труд
Любив свій у “глибинах руд”.
І тільки іноді взавід
Зринало по утомі,
Як вимірав бідівський рід
У тій далекій Комі,
Та ще,
як в радісній порі
Мов вівці паслись трударі…
Цур, цур!.. Гиля!.. Це хтось на зло!
Цього далебі й не було.
І сумував тоді Біда,
Шукав чогось без сліду,
Журився наш Герой Труда…
Ніхто про те не відав.
І нишком слав він сухарі
Якійсь троюрідній сестрі
(Останній в роді),
і хусток,
І зшитків для її діток,
Картоплі ще (бо ж недорід), —
Щоб не загинув зовсім рід!
Він був радий, що десь є ці, —
Хоч ці! —
маленькі корінці.
Нехай живуть. Ростуть! Гляди —
Розквітне знову рід Біди.
Могутній рід!
Усім на злість!
Рід звитяги і слави,
І, хто зна, може ще й колись
Бідівської держави.
А покищо…
VII
…Утікши в труд,
Трудився він “в глибинах руд”.
І пам’ятав,
за що й коли
Його в герої возвели.
Вогонь жалю у нім простиг.
І владі він усе простив.
Забув страждання все своє
І думав, —
може ж Правда є.
А може ж є!
А може ж є!
А може ж
правда ж
таки ж
є!!!
Бо серце людське все ж таки
Не може мучитись віки,
Не може жить в злобі і злі
І всім прощає взагалі
Навіть найбільшу хулу
За ласки крихітку малу.
Отак Антон.
Він зло скостив
І владі він усе простив.
І тільки іноді у снах
Зринали зимні зорі, —
Сосна ввижалася одна
Далеко на Печорі,
Мов сон,
мов привид
з давнини.
І блідла,
меркла
в далині.
VIII
Але не довго було так,
Десь враз прийшла блокада
І того Ордена тяжка
Упала барикада.
Став “викритий” Герой Труда:
“Та це ж не “Енко”!
Це ж Біда!!!”
Знайшли його,
знайшли ловці
Й на “трудовім Парнасі”,
Пронюхали “герої” ці
Героя на Донбасі!
І закрутилась “чехарда”:
“Та це ж не “Енко”!
Це ж Біда!!!”
Біда!
біда!!
біда!!!
біда!!!
Став куркулем Герой Труда!!!
Чи топак, пробі, навпаки:
Куркуль
Героєм
став
таки!!!
Обдурені більшовики! —
Чекісти й всі політруки!!
Біда,
біда,
біда,
біда, —
Всіх обдурив Герой Труда.
І завертілась “чехарда”:
“Проклятий “Енко”! От біда…”
ІХ
Закудкудакав телеграф,
Завили телефони,
Так ніби це знайшовся граф
Замість Біди Антона.
Сокоче стрічка, як змія…
Так провалився в пекло я.
Прийшов енкаведе наряд:
Прощайся, кажуть, з сонцем, брат.
Зірвали орден із грудей,
Дали ним в зуби так що й гей,
І повели.
Втоптали в прах
Мене, біду Антона.
І зник я, наче на вітрах
Пилок із террикона.
Розпатрошили так що й жах
(Така от нагорода!),
Геть прокляли на зборах шахт,
Як “ворога народа”,
Зробили пострахом всіх мас…
Бувай здоровий, мій Донбас!
За всі мої старання — приз!:
Сказали:
“Це куркуль проліз!”
“Куркуль проліз”…
“Куркуль проліз”…
Такий от приз!
Такий от приз…
Х
За всі мої старання — приз:
Сказали —
“Це куркуль проліз!”
Проліз у шахту, бач куди!
І то чого, подумай ти!
Чого куркуль проліз в забой
Щоб всіх душить, труїти?
Щоби ламати всіх — ой, ой! —
Споруди,
плани,
звіти?
Та де! Ще гірше! Та куди!
Ще гірше!! Він проліз туди…
Ще гірш!!!
Пролізла ця біда
Щоби героєм стать труда!
От бач чого!
Така біда! —
Щоби Героєм стать Труда!
Пролізла, бач, щоб обапліч
Дорватись до роботи,
Щоби трудитись день і ніч
І підпливати потом.
Бо в працю змалку він влюбивсь.
Бо для труда
Біда родивсь.
А ще проліз оцей “куркуль”,
Щоб в праці над програму
Черствого хліба заробить
Щодня по кілограму.
От бач чого!
От бач чого!!
Насилу викрили його.
Хвала ж, хвала брачким ловцям —
Хвала єжовським молодцям!
Для отаких хитрющих “птиць”
Єжовських треба рукавиць.
Отак він — наче план підняв,
Аж по три норми виганяв,
Аж потом доливав хоппер…
Та що ж виходило тепер!:
ХІ
Це ж він не чорний антрацит
Довбав в пітьмі забою
А яму Сталіну (ось цить!)
Рив “тихою сапою”.
Хвала ловцям,
хвала людцям,
Єжовським бравим молодцям!
Це ж не вугілля-антрацит
Він гриз в пітьмі забою,
А яму Сталіну, і квит,
Рив “тихою сапою”!
Сапою тихою.
Й на скон
З вугіллям пер на террикон
Того “отця”…
Хвала ловцям —
Єжовським “добрим молодцям”!
Така мара, бач, цей Біда, —
Зробивсь Героєм він Труда,
Він потом доливав хоппер…
А що ж виходило тепер!:
Це ж він не з прірви антрацит
Лупав в пітьмі забою,
А “власть совєтськую” (ось цить!)
Тяв “тихою сапою”.
І день,
і ніч —
все тяв і тяв…
Поки й Труда Героєм став.
Така мара,
така біда, —
Зробилась Лицарем Труда!
І славний Орден доп’яла!
І стала честь їй і хвала!
І все за те,
що років з п’ять,
Пролізши в ніч забою,
“Куркуль” цей антрацит підряд
Тяв “тихою сапою”.
Так от за те тепер його
Згромили громовиці:
Героя славного того
Взяли у “рукавиці”,
В єжовські тобто.
Всім на страх —
Повергли його
в пил
і прах.
І замість Ордена, йому
Вождь “ордер” дав на Колиму.
ХІІ
Та перш ніж іти в той край,
Пройшов він
через тюрем рай.
