Розділ п’ятий
Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Та й лавреатові привіт.
Привіт, лауреате!
О, лавроносний рачколаз!
Хотів би ж я уздріти раз
Який ти б був, коли б тебе
Взяло на цундру У-Ге-Бе.
Але тебе це обійшло.
То ж слухай
з іншим як було.
І знай:
не зло в словах оціх.
Не хочу я щоб бито всіх,
Бо людське серце у Біди!
Ти пам’ятай про це завжди.
Але тебе те обійшло, —
То ж слухай
з іншим як було.
Щоб знав, як судять без суда.
Галло!
Говорить сам Біда.
І
Від Лєнінграду по Ростов,
З Одеси по Камчатку —
Гуляє Ніколай Єжов
У сталінських “перчатках”.
Простіть, не так. Ну, що за знак!
Я ж знав цю всю “частушку”,
А переплутав, мов новак,
“Звєрюшку” і “Царь-Пушку”.
Від стін Кремля і навпростець —
По селах і столицях
Гуляє “мудрий наш отець”
В “єжовських рукавицях”,
Йде з зореносної Москви
До Києва й Ростова, —
Пуска на всіх, щоб знали ви,
Опричника Єжова, —
На всіх, на всіх,
кого зустрів,
Із сталінських позицій, —
Проти мільйонів “ворогів”
Та ріжних “опозицій”
Пустив його по всій землі,
Як тую відьму на мітлі.
Від стін Кремля,
від стін Кремля
Взялася криком вся земля…
Не “будь готов!”
“Всігда готов!!”
Гагакнув Ніколай Єжов.
І закрутилися, як стій,
“Конвеєри” з “врагами”.
І стало все в країні тій
Геть
догори ногами.
Згубилась міра всіх понять
Як заходивсь Єжов панять.
Малюта виліз десь із мряк…
З марксизму — став пістряк…
Зробився бомбою буряк…
І рибою став рак…
Свобода — це закритий рот…
Ну, словом —
все “наоборот”.
Знявсь крик зблизька,
знявсь крик здаля, —
Взялася криком вся земля.
“Царь-Пушка” б’є,
“Царь-Пушка” б’є,
“Царь-Пушка” б’є і глушить!
“Звєрюшка” рве,
“Звєрюшка” мне,
“Звєрюшка” тне і душить!
Це розгулялася чума
Із сталінських позицій,
Це інквізиція сама,
Найбільша з інквізицій.
“Царь-Пушка” б’є,
“Царь-Пушка” б’є,
“Царь-Пушка” ж б’є і глушить!
“Звєрюшка” рве,
“Звєрюшка” мне,
“Звєрюшка” тне і душить!
Супроти всіх,
супроти всіх
Гей скільки сил ударних, —
Супроти “правих”,
“лівих”
й тих…
Ну, перпендикулярних.
“Царь-пушка” б’є,
“Звєрюшка” рве
Із сталінських позицій…
Затрепетало все живе
Уже й не з опозицій.
Загрохотали в еСеСеР
Конвеєри з “врагами”.
І стало в цій країні все
Геть
догори ногами.
І націдив дует оцей
Червоної живиці!!.
Зробились пострахом людей
“Єжовські рукавиці”.
Так от до цих от “рукавиць”
Повергли і Антона ниць.
ІІ
За загратованим вікном
Летять листки кленові…
Настали дні,
такі смішні,
Такі смішні і нові!
Дожився я, Антон Біда,
До вищих почестей Труда:
За те, що потом я скропив
Свій орден той шахтарський,
Мене тим орденом лупив
В лице опричник царський…
Ах, вибачте!
Це кривдить здря
Навіть російського царя.
Не царський,
сталінський вістун!
Такий добряк,
такий пустун,
Такий… такий, сказати би,
Апостол
нової доби!
Він щалив орденом в лице,
Аж чуть було за ґрати…
І не співали про оце
Пісень лауреати!
Ні, не співали про оце
Пісень лауреати,
Як Орденом Труда
в лице
Героя
били,
брате!..
Лише співав оцей пустун,
Оцей садист,
оцей свистун,
Оцей… оцей, сказати би,
Апостол нової доби.
Та те, що цей “співець” співав,
Цього мабудь
ніхто б не втяв…
Ах,
лавроносний віршомаз!
Хотів би ж я уздріти раз
Коли б отак,
Коли б тебе
Взяло на цундру У-Ге-Бе.
ІІІ
Ой, не співали Кумачі —
Ті сталінські сурмили, —
Як Орденом Труда вночі
В лице
Героя
били…
Лише співав оцей пустун,
Оцей садист,
оцей свистун,
Оцей… оцей, сказати би,
Апостол нової доби:
Гей, на широкій на груді
Медаля мосянжова,
А на столі напереді —
Кулак,
як бюст Єжова.
Пізнати враз слугу “отця” —
Тяжкий кулак замість лиця,
Тяжкий кулак, сказали б ви,
Замісто серця й голови.
А там де серце:
рветься вдаль,
Блищить, блищить, блищить медаль.
Ой, на груді в бутоні лент
Медаля мосянжова!
А на стіні — еквівалент,
Страшний портрет Єжова.
То угорі висить Нарком,
Малюти брат кривавий,
А унизу із кулаком
Його опричник бравий.
Там на стіні — “герой-нарком”,
Чи пак “нарком із криці”.
А на столі над бережком
“Єжовські рукавиці”, —
Скажи простіш, часу не гай:
Залізний шворінь і нагай,
Та ще обценьки на стільці,
Та ще мотузка на бильці.
Оце і є вони такі
Епохи компоненти, —
Тих “рукавиць” страшних брачкі,
Ударні елементи.
Та це не всі! Нова пора
Уміє все зужити:
У рух пішло задля добра
Усе
чим можна бити.
Бо, бач, тепер, в цій порі
Та в цій ясній країні
Все стало дриґом догори,
Все стало раком нині:
Колись казали — “бытие”
Кує “сознашие” твоє.
Тепер —
“сознание” твоє
“Определяєт бітіє”!
То ж щоб “сознания” гора
Далась опреділити,
У рух пішло задля добра
Усе
чим можна бити.
IV
Гей на груді в бутоні лент
Медаля мосянжова,
А на стіні — еквівалент,
Страшний портрет Єжова.
Єжов пильнує звисока
Ударну працю п’ястука.
П’ястук пильнує, б’є й товче,
Щоб дав Нарком медалю ще.
А перед ними — тінь бліда,
Побитий вщент
Герой Труда.
За експерта ж (пильнує це!) —
Начальний гість московський,
Як краще орденом в лице
Біду свистун єжовський.
Блищить, блищить в бутоні лент
Медаля мосянжова.
Трощить кулак, збиває вщент,
Тяжкий,
як бюст Єжова.
V
Щоб признавався Антон в гріхах
Страшних, несотворенних,
Його собачили в льохах
Між всіх отих “презренных”
Товкли його найзліші з злих
І голодом морили,
І на “великих” і “малих”
“Конвеєрах” крутили,
І знов тягали по льохах…
Щоб признававсь Антон в гріхах.
Таку, бач, почесть мав Біда
Тому,
що він Герой Труда.
Герой Труда!
Труда Герой!..
Тому щосили в зуби й “крой”!
Щоб орден став у печінках!
Щоб признавався він в гріхах!:
Як він не вугіль-антрацит
Лупав в пітьмі забою,
А яму Сталіну (ось цить!)
Рив “тихою сапою”.
Як він, куркульський корінець,
Проліз у глиб Донбасу,
Щоб там розкласти укінець
І вугілля,
і масу!
Як він, куркульський цей синок,
Звивався над програму,
Щоб пролетарський той шматок
Хапать по кілограму!
Як він, цей “злосний”, лютий “враг”,
Перекидав ваґони…
Як він понищив “в пух і прах”
Совєтські террикони…
Як він ламав…
Як він давив…
Як він псував…
Як він кривив…
Як він зумисне (бо тонкі
Фальшиві документи!)
Замазав сажою “баньки” —
Куркульські елементи!
Як він, нарешті, вглиб заліз,
Кидаючи Вітчизну,
Щоб крізь вугілля
й землю крізь
Не бачить комунізму!
Як він усе саботував!
Як він лице своє ховав!
Як нишком слав він сухарі
Десь куркулівні,
тій сестрі,
І тим (геть випертим з радян)
Куркуленятам в Ромодан!
Як він…
Ну, словом, і в ваґон
Не забере гріхів Антон.
Так от, щоб цей Герой Труда
В усіх гріхах
признався! “Да!!!”
Але Антон… Антон не міг…
О, Боже мій, прости цей гріх
Супроти того молодця
Й супроти Сталіна-отця!
Вже ж як
кулак
над ним
старавсь!
І все таки —
він не признавсь!
І чи не “злосний враг” лихий!
Ну, не признавсь, хоч ти убий.
Бо, бачиш, цей Антон Біда
(Ну, як таке от знести!)
Був не лише Герой Труда,
А ще Герой і чести.
Не для брехні він народивсь,
Так само й не для страху;
Своєю честю він гордивсь;
Не скривдив і комаху, —
Був тихий, смирний, як вода,
Але…
був гордий цей Біда.
Тому — за честь
хоч ти й розпни!
Він не боявся й сатани.
І чи не “злосний”, лютий “враг”!
Отак
і не признавсь в гріхах.
Даремно хмурився нарком.
Дарма махав той п’ястуком.
Про “маму” докидав слівце
Даремно гість московський.
І шкварив орденом в лице
Дарма свистун єжовський.
Не помогло й бильце з стільця…
Та мукам
не було
кінця.
О, комунальний віршопис!
Ти смачно п’єш
і м’яко спиш.
Хотів би ж я уздріть тебе
Отак
на цундрі в У-Ге-Бе.
VI
За загратованим вікном
Летять листки кленові…
Настали дні
такі чудні,
Такі чудні і нові.
Антон страждав і гнив в тюрмі,
На всенароднім “злеті”,
Але й учивсь Антон в тюрмі,
Як і університеті.
Він політграмоту нову
Учив не в книгах, —
на яву.
Вгорі він мав “політ-состав”:
Найкращих інструкторів.
А унизу — Антон пізнав
Найліпших професорів.
Вгорі він мав —
життя “оплот” —
“Єжовські рукавиці”.
А унизу — не анекдот, —
Суспільство у темниці,
Весь крин
новітніх громадян!
Немов
у краплі океан.
За загратованим вікном
Летять листки кленові…
О, дні страшні!
О, дні смішні!
О, дні
чудні
і нові!
VII
Ой, що ж це є,
ой, що ж це є
За “вороги народу”?
Яких безчинств,
яких злочинств
Й якого вони роду?
Ой, що ж це, що ж це за такі
За прежахливі птиці,
Що проти них гайки, палки,
І канчуки,
і мотузки, —
— “єжовські рукавиці”?!
О, брате мій, пробач, прости, —
Ці вороги прокляті —
Вони
точнісінько як Ти!
Точнісінько,
мій Брате!
Де їхній гріх?
В чім вади всі? —
Сам Бог не зна на небесі.
Вони сидять тут взагалі
Тому що (сміх та й годі!)
У зореносному кремлі
Сказивсь “отець народів”.
Сказивсь отець всіх “мас” і “рас”
Та й став їх нищити, “як клас”,
Ті маси тобто,
й раси теж, —
Взяв на московський їх правеж.
Взяв на єжовський їх правеж —
Отак,
за здорово живеш.
Щоби ніхто,
ні з ким
й ніде… —
Пожалуйте в енкаведе!
А там вже правило своє:
“Була б душа, —
стаття ж вже є!”
Ой, це ж вони в страшнім числі,
Всі трударі —
радяни!
Це зореносної землі
Щасливі громадяни!:
“Ухильники” і “шкідники” —
Колгоспники й робітники,
І професори,
і митці, —
Все пролетарські молодці.
За що ж їх взято на правеж?
А так,
за здорово живеш.
Це ери нової секрет.
Це знає хіба “тато”.
Мабудь тому цей вініґрет
Що їх…
що їх багато!
Сиділи, брате, тут такі,
Такі жахливі птиці!!:
Сиділи тут за колоски,
За ріпу й за кислиці,
За анекдоти-баєчки,
Чи пак за небилиці,
І хто сказав “галош нема”.
Тому однаково тюрма.
І хто сказав “кулак свербить” —
І той сидить,
та як сидить!
Бо це ж готовий “терорист”,
“Бандит”,
“повстанець”
і “фашист”.
Ну, словом, — взято ворогів
Із сталінських позицій
Геть з всіх шарів, з усіх фахів,
З преріжних “опозицій”;
І з “ухилів” узято їх —
Цих парних і непарних —
З тих “правих”,
“лівих”,
“центрових”
І “паралельних”
і кривих,
І перпендикулярних,
Ну, словом, з незчисленних, сфер,
Бо
ухиливсь весь еСеСеР.
Тому так і багато їх,
Тих “ворогів”, братів твоїх!
А всі вони, злочинці ті, —
Це люди чесні
і прості.
Але —
їх бито цілі дні, —
І кожен з них “признавсь” вповні.
Тобто, на вимогу “отця”,
“Роззброївся аж до кінця”.
Признався він:
що риба рак,
що хліб буряк,
що гуска грак,
що він верблюд,
що він пістряк…
І що в тюрмі сидіти все —
Найбільше щастя в еСеСеР!
Це й значить:
на наказ “отця”
“Роззброївся
аж до кінця”.
І от тепер вони стають,
Як ті листки кленові…
Ні,
тут, бач, з них нових кують
На ленінській основі.
За загратованим вікном
Листки, листки кленові…
О, дні страшні,
о, дні смішні,
о, дні чудні і нові!
VIII
Від плям страшних не видно стін,
Від тиску гнуться грати…
У тім підвалі наш Антін
Був триста сорок п’ятим.
Велика річ соціялізм!
Прямий — як хвіст на редьці! —
Трудящі геть в суціль злились,
Як в бочці оселедці!!
Ось комунізму знамено!
Він тут в найвищій точці! —
Трудящі злиплися в одно,
Як оселедці в бочці!
Ура, ура! Це в цій норі
Він сяє, як у призмі:
В лемішку злиплись трударі,
“Пани” при комунізмі!!
І славлять “батька” до схочу.
І сліпнуть, тліють від плачу.
Велика річ Комуни суть,
Комуни грім практичний:
Поки їм їсти принесуть,
Йде плач комуністичний.
Велика річ комуни суть,
Велика річ, їй-право!:
Трудящих жмуть,
у зуби б’ють
Наліво і направо.
ІХ
Ламають ребра, шкіру спин
Дублять і рівно правлять…
Це справді він — це справді крин
Братерства й рівноправ’я!
Усі до нього черги ждуть —
Велика річ Комуни суть! —
Туди вони ногами йдуть,
А звідти їх в рядні несуть.
Зрівнявсь “куркуль” і “пролетар”.
Велика річ Комуни дар!!
Велика річ! Велика ж річ!
Часи такі ж великі! —
Киплять в льохах і день і ніч
Десь стогони і крики.
То там рівняють громадян,
Всіх виправляють з хрустом.
О, той Прокруст! Він був профан
Перед оцим Прокрустом!
То ж там серед кривавих плям
(Ось тема лавреату!!)
Там правлять душі “куркулям”
І “пролетаріяту”:
Вправляють в душі їм марксизм
На Іллічових спицях,
І історичний сталінізм
В “єжовських рукавицях”.
Ура, ура! Ура, ура!
Гудуть льохи й “підвали”…
Яка ж і радісна пора,
Коли б ви, братця, знали!
Велика річ соціялізм
Прямий, як хвіст на редьці!
Гіркий, як хрін,
смішний до сліз
В цій лютій оперетці.
Х
За загратованим вікном
Летять листки кленові…
О, дні страшні!
О, дні смішні!
О, дні чудні
і нові.
Там за вікном,
там за “щитком” —
За коробком залізним, —
Летять листки…
А тут таки
Немов при комунізмі!
Там за вікном,
там за “щитком”
Летять листки кленові…
Це ж символ тут,
як десь живуть
Творці мільйонові.
Ні ліжок тут,
ані стільців,
Ані столів для цих житців.
Лише стоїть у центрі ось,
Поблискує містично,
Величне ЩОСЬ,
могутнє ЩОСЬ,
Закрите герметично.
Стоїть воно те дивне ЩОСЬ,
Я центр комуни ції,
ось.
Залізне віко і кільце,
І мов Монблан той диво це.
Стоїть воно, у блиск взялось,
Мерехкотить містично,
Величнє ЩОСЬ,
могутнє ЩОСЬ,
Закрите герметично.
Воно одно на колектив,
Як цент життя людського!
І щоб це диво обійти, —
Немає тут такого.
Пишається, богам на зло,
Всесильна ця приваба,
Мов ленінізму джерело,
Секретная кааба. [З арабського, куб]
Неначе прагнень інтеґрал,
Мов світоч комунальний,
Мов душ найбільший капітал,
Магнет універсальний,
Немов новітніх всіх ідей
Могутній конденсатор,
Немов для нових цих людей
Всіх мрій акумулятор.
Його поставила отут
Для всіх сама Держава, —
В нім сенс горінь,
змагань,
стремлінь
І всіх свобод,
і права.
Тому воно й величнє ось,
Те дивне ЩОСЬ,
могутнє ЩОСЬ!
І все суспільство берегло
Привабу цю залізну,
Мов ленінізму джерело,
Скарбницю сталінізму.
Залізне віко
І кільце, —
“Параша” зветься диво це!
Стоїть воно те дивне ЩОСЬ,
Як центр комуни ції ось.
ХІ
Стоїть на варті день і ніч
Велика річ,
цей “міт сторіч!”
Неначе прагнень інтеґрал,
Мов світоч комунальний,
Мов душ найбільший капітал,
Магнет універсальний, —
Його поставила отут
Для всіх сама Держава,
В нім сенс горінь,
змагань,
стремлінь
І всіх свобід,
і права.
Єдиний центр,
єдиний курс
І напрям генеральний,
Єдина мисль,
єдина суть
І дух універсальний.
Збірник хотінь
одна цвітінь
І ухилів — ні трохи.
Здобуток цілих поколінь!
Шедевр ції епохи!
Тут здіснився утопій лад:
Суспільство
без “приватніх” вад!
Централізації доба!
Уніфікація раба!
Стоїть воно, на колектив
Одно,
незаміниме,
Незаступиме… Словом, ти
Як не крути, як не верти, —
Ніяк не пройдеш мимо.
Мов Конституції тепло,
Загально невід’ємне;
Мов ленінізму джерело,
Глибоке і таємне;
Залізне віко і кільце…
“Параша”
зветься диво це.
ХІІ
О, незабутній “батьку” наш!
О, людськости світило!
Від комунальних тих параш
Трудящих аж скрутило!
Це конституції тепло
Ну просто таки глушить!
Це ленінізму джерело,
Як і на волі, душить.
Ані зітхнуть,
ані дихнуть,
Ні хліба вільно проковтнуть,
Бо так у душу й пре тобі
Універсальний дух доби.
О, незабутній “батьку” наш!
Хвала ж тобі за блиск параш!
Хвала тобі, о, “батьку” наш,
За сяйво сталінських параш!!
О, батьку наш, о, батьку наш,
Хвала тобі й за глиб параш!!
Хвала тобі за диво це,
Що бідні люди мають центр!
Хвала тобі і за оце
(Щоби носить) на нім кільце!
Хвала тобі і взагалі
За тюрми всі на цій землі!
А ти, о, “батьків” віршомаз!
Хотів би я уздріти раз
Отак тебе біля параш,
Що наділив нам “тато” наш!
ХІІІ
За загратованим вікном
Летять листки кленові…
Ці дні страшні,
ці дні смішні,
Ці дні жаскі і нові
Пройшов Антон як є сповна.
І келиха
допив до дна.
Спізнав всі методи ганьби
І всі “конвеєри” доби.
Таких глумлінь,
таких знущань,
Такої, брат, наруги
Не бачив світ! Ні тих страждань
І розпачу,
і туги.
Таких знущань,
таких глумлінь!
Терзань!
І зла такого!
Таких стогнань!!
Таких квилінь!!! —
Нема ніде й ні в кого.
Отут Антон спізнав всього
В ті дні страшні, похмурі.
І не списати мук його
і на воловій шкурі.
Хлиснув Антон добра, хлиснув
В цій ленінській фортеці!
Він “конституцію ясну”
Учив в найкращих спеців.
Хлиснув Антон, хлиснув… Аж жаль
За роки молодії!
Він “Конституції” скрижаль,
Сказати б, вивчив в дії:
Усі параграфи ясні
Йому вписались на спині.
А орден той (священний ще!)
Геть об лице розбито вщент.
І замість “Ордена”,
йому
Вождь “ордер” дав на Колиму.
П’ятнадцять літ Антон здобув,
З “приколкою” к тому же!
А те що він невинний був, —
“До лампочки”, мій друже!
“Невинний був”! “Невинний був”!
Якраз
за те він і здобув.
…
О, лавреатний рачколаз!
Хотів би ж я уздріти раз,
Який ти б був, коли б тебе
Отак судило У-Ге-Бе,
Чи, скажем, там якесь ОСО!
Чи “тройка” там,
чи
сам Сосо!
