Розділ шостий
Привіт, привіт, привіт, привіт,
Усім, кого я втратив!
Дістав Антон п’ятнадцять літ
З “приколкою”, мій брате!
За щож?! Та ще й “приколку” теж?
А так,
за здорово живеш.
Прощай Донбас і Ромодан!
Пішов етап на Магадан.
О, як списать те все Біді,
Коли усі слова бліді!
Я знаю, будуть мастаки,
Що скажуть, рими не такі,
І що метафори прості,
І що гіперболи легкі,
І взагалі, що — “Пхі!” “Це стіх?”
От Бєлий наш,
чи хтось із тих
Чи “етіх”,
Скажем, Гумільов,
Чи ще якийсь хахол на “ов”,
Чи, скажем, турок ще на “ка”, —
Ото!…
А це — політика.
Так, так. Це правда. Це — нуда.
Та тільки ж, бач, писав Біда
Не для “стіха” й не для вірша,
А так от,
як кричить душа.
Одна бо річ — краса письма,
А інше, брате, —
Колима.
Не до красивих тут “стіхов”,
Як серце
розтоптав Єжов.
Так що, Читач,
прости й пробач!
Ти зрозумів усе?
От, бач!
“Стіхі” хай пише хоч ВОАПП,
А нам ось треба на етап.
І
Ой, Колима ти, Колима, —
Ти новая планета!
Дванадцять місяців зима,
“А — астальноє — лєта!”
Етапи дужче загули
В юдолі нелюдимій;
І знов Антона повезли
В Сибір неісходимий.
Тепер йому,
Біді тому,
Прослався шлях на Колиму.
Ти Магадан мій, Магадан!
Чи бачив чудасію! —
Щоби не став з “Івана пан,
То геть везуть в Росію!
І то — подалі від людей,
Де не заніс би й крук костей, —
Аж геть,
аж геть
де мла тривка,
Аж геть — на край материка.
Ти ж Магадан мій, Магадан!
По сталінському плану
Аж на такий меридіян
Везуть нас з Ромодану!
Меридіян то й не страшний,
На ньому і Ґвінея, —
Але, що інше — в дикунів,
А інше — в цій ось стороні,
Де так гримлять нові пісні
І Марксова ідея!
Меридіян то і не злий,
На схожім і Калькута,
Але що інше в “дикунів”,
А зовсім інше — тута,
В оцім краю,
в оцім краю,
В оцім ось сталінськім раю.
Одна річ — слухати з Москви
пісні під балабайку,
А інша, скажем, — комунізм
Совєтського Клондайку.
Одне бо діло — золота
Кремлівськая програма,
А інше —
як дають життя
Ста душ заради грама.
ІІ
В краю, де вічна мерзлина,
Антона ждали радо…
Там стало з волі Сталіна
Совєтське Ельдорадо.
Там золота — ну просто жах!
І миють —
У людських сльозах.
Ой, Колима ж ти, Колима ж
На лютій паралелі!
Аж захопило серце, аж…
Немов на каруселі:
Тут мілійони земляків!
Мільйони їх, братухо!
Вони тут в золоті таки
Купаються по вуха,
По маківку,
по чуба край,
Геть зовсім з головою!
О, “батьку” наш, і де ж ти взявсь
З такою Колимою!
У Ельдорадо цім живуть
Щасливих мілійони.
І не помітив з щастя тут
Ніхто Біду Антона.
Лише помітив сам карнач,
І пес-вовчур,
і наглядач.
ІІІ
В краю, де вічна мерзлина,
Зібрались тьми народу, —
І ріжних рас,
і ріжних кляс,
І ріжного тут роду.
Тут ріжних “ухилів” митці
І ріжних “опозицій”, —
Це все “злочинці”, люди ці,
Із сталінських позицій.
Були тут вчені
й трударі,
І “куркулі”,
й “пролетарі”,
Були тут юні і старі,
І ті, що саме на порі, —
Від націй,
рас,
шарів
і сфер
Усіх республік еСеСеР…
Ну, словом, явлена сповна
Тут вся “шірокая страна”:
Тут був
“всяк сущий в ней язык” —
Грузин
“и друг степей — калмык”.
Судило їх усіх “ОСО”,
І “Трибунал”
і сам Сосо.
Судив, сказать, “шемякін суд” —
Бриґадно
і по-душно!
І брати золото отут
Послав великодушно:
На двадцять літ, на двадцять п’ять.
А як на десять, —
благодать!
Були такі, як от Біда.
А більш таких,
що й без суда:
Дістали десь по двадцять літ
Від “Тройки” так, “по блату”,
Десь там в колхозному селі, —
За “трудодні” зарплату.
Зібрались так від рас
і кляс,
Дістали часу про запас
На правосуддя терезах, —
Та й миють золото в сльозах.
Тут є “заслужені”
й “собез”.
Тут є з “приколками”
і без.
Коли б отак зібрати враз
Ті всі покути “сроки”,
То тут засуджених якраз
На сто мільйонів років.
І всі живуть, немов святі, —
У щиросяйнім золоті:
Без хат,
без мила,
без листів,
без сорочок,
без пашпортів
І — в праведному голоді, —
Мов янголи на небесах…
І миють золото в сльозах.
IV
Ой, Колима ж ти, Колима,
На лютій паралелі!
Тут молитви і все дарма
В цій сталінській оселі.
З цих комунійних емпірей
Немає, брат, у світ дверей.
І світ із оперових зал
Не зна,
де “гинуть за метал”
І “Сатана справляє бал”
З усіх чортів юрбою,
І “люди гинуть за метал”, —
Це ж все над Колимою!!
Во славу сталінських програм, —
По сотні душ
за один грам!
Якщо десь “гинуть за метал”,
То тільки по-бриґадно!
Як “сатана справляє бал” —
То тільки ельдорадно,
Ось тут ось,
вліті
і в зимі, —
на золотій цій Колимі.
Але сказали б ви й самі,
Кремлівську взявши призму:
На всесоюзній Колимі,
Скарбниці комунізму.
Сам “сатана справляє бал”
З усіх чортів юрбою
І люди “гинуть за метал” —
Якраз над Колимою.
Чорти ж всі —
сталінські, руді,
І з орденами на груді.
V
Ой, Колима ж ти, Колима,
На лютій паралелі!
Утіха тут —
лиш смерть сама
В чортячій каруселі.
У грунті — вічна мерзлина
А в людях — злоба вічна!
Така вона,
така вона
Юдоль комуністична.
У грунті вічна мерзлина,
Навколо ж — варта вічна:
“собача”,
“вохрівська”,
“блатна”…
Така вона, така вона
Юдоль комуністична!
Вона на чортів, бач, метал —
На золото багата,
Тому “чорти” тут “правлять бал”
І брат мордує брата.
У сяйві сталінських програм
Несе свої закони:
Тут числять золото — на грам,
“Людішек” — на мільйони.
У сяйві марксових ідей
Совєтських олімпійців, —
Тут грам металу — “сто рублєй”,
А люди — по копійці!
Тому то їх на терезах
Не жалували судді, —
Щоб мили золото в сльозах,
Сами ж топились в бруді.
Тому то в вічних цих льодах
Людей без ліку й тратять:
Тут
миють золото в сльозах,
Серцями ж —
прірви гатять.
Тому во славу всіх програм
Комунівської ери
По сотні душ за один грам
Кладуть тут у кар’єри.
Тому, о, друже мій, тому
На клич цього закона
На цю жорстоку Колиму
Загнали і Антона.
Ой, Колима ж ти, Колима,
Тому ж то ти й “планета”,
Що в світі цілому нема
Хто б знав твої секрети.
VI
Антон вже може б і не жив,
Покинув цю “волинку”,
Вже може б голову зложив
За золоту пилинку,
Уже б з життя пішов давно,
Лишив би й золоте руно,
Уже би все покинув він, —
Так снився край йому один…
Серед страждань,
серед конань
Приходила година —
І снився край йому один,
Все снилась Україна,
Та незабутня
і одна,
Дитинства й сонця
сторона.
І він зривався, ніби птах,
Забутий карначами, —
У веселкових
дивних
снах
Втікав туди ночами, —
У сонцесяйну
мрію ту —
У ту Вітчизну
золоту.
А прокидавсь…
то тим і жив.
У серці
все її носив.
Ой, Колима ж ти, Колима!
Страшна ти й грізнотонна,
Та тої сили, брат, нема
У тебе, люта Колима,
Щоб побідить Антона.
VII
Зіходить сонце всім ураз
На всім меридіяні,
Та тільки ж інше це у вас,
А інше — в Магадані.
І ходить сонечко також
По кожній паралелі,
Та тільки ж інше це для вас,
А інше — в цій пустелі, —
В пустелі, де людей нема —
Хоч їх і мілійони! —
Лиш знеосібленість сама,
Шикована в колони.
А ті, що їх шикують так
І пхнуть багнетом в спину, —
Це лиш додаток до собак
Привчених “брать” людину, —
Це щось середнє межи псом
і гомо-сапієнс часом.
У грунті вічна мерзлина,
А в душах — злоба вічна,
“Собача”,
“Вохрівська”,
“ясна” —
(Отцівська тобто) — це ж вона,
Юдоль комуністична!
І це — доби єдиний план:
Так
від Кремля й по океан.
VIII
Цього
“разсудком нє обнять!
Аршіном — нє ізмеріть!”:
…ДАЛЬЛАҐ…
…БАМЛАҐ…
…СЄВЛАҐ…
…КАРЛАҐ…
…УСТЬЛАҐ…
…МУРЛАҐ…
…ПЕЧЛАҐ…
…ГУЛАҐ!!!.. —
По цілій еСеСеРі.
Ні, це
“разсудком нє обнять”!
“Аршіном — нє ізмеріть” —
Оцих от радісних понять
В комуністичній сфері;
Понять про те, як Труд отут
Зробився ж величавий!:
Став “дєлом честі”
і “ґєройства”,
“Доблєсті”
і “Слави”! —
…СЄВЛАҐ,
ДАЛЬЛАҐ,
БАМЛАҐ,
ГУЛАҐ!!!..
По цілій еСеСеРі.
Цього
“разсудком нє абнять”,
“Аршіном — нє ізмєріть”!
І всих оцих “твердинь труда”
Попробував
Антон Біда.
І тих “фаланг”,
і тих колон, —
Всього попробував Антон.
І “баланди-бурди”
й кошар, —
Всього попробував шахтар.
Усе пройшов він —
“Крим” і “Рим”,
“Залізні труби”,
смерть і дим,
Скорбут,
відчай,
ганьбу
і тиф
У всіх “труда твердинях” тих,
Багнети варти,
зуби псів,
І зуби сталінських дротів,
Льодові карцери
й палки,
І емведівські п’ястуки,
І матюки,
брудні плювки,
І власних сліз гірких
річки…
Усе пройшов Антон Біда
В тім “царстві волі і Труда”,
У тих оазах золотих,
в фалангах Ленінових тих
…ДАЛЬЛАҐ…
…БАМЛАҐ…
…СЄВЛАҐ…
…КАРЛАҐ…
…УСТЬЛАҐ…
…МУРЛАҐ…
…ПЕЧЛАҐ…
…ГУЛАҐ!!!..
І ще… І ще… І ще ось “ЛАҐ”! —
На всій землі цих повно благ
І навіть в атмосфері.
Цього
“разсудком нє обнять”,
“Аршіном — нє ізмеріть!”
І всіх оцих “твердинь труда”
Покуштував
Антон Біда.
ІХ
На Колимі він злото мив.
На Чекунді — каміння бив.
В Караганді — вугілля рив.
На Зеї — будував він БАМ…
Ах, це був шик, скажу я вам!
О, славний БАМ!
О, грізний БАМ!
Числа немає тим рабам,
Що замість шпал лягли при дні
У цій от вічній мерзлині!
І не гримлять про те пісні!
І не стримлять хрести,
о, ні!
Нема імен,
немає дат
І ані пікнув лавреат.
О, комунальний віршопис!
Ти смачно п’єш
і м’яко спиш,
А от уздріти б тебе там,
Де в’ється БАМ
по черепам,
Отам —
отам —
при самім дні,
У мертвій
вічній
мерзлині.
Ну, словом, серед тих усіх,
Що ти за них тепер їси
Свій лавреатний білий хліб,
Між
“переміщених осіб”.
О, славний БАМ!
О, грізний БАМ!
Числа немає тим рабам,
Що від Охотська по Байкал
Лягли в провалля замість шпал,
У глибині,
При самім дні
У цій от вічній мерзлині.
І все для того був той шик,
Щоби з усього
Вийшов пшик!
Ура, ура вождю вождів
За пшик
від тих
усіх
трудів!
Але Біду і БАМ мого
Не зміг на шпалу взяти.
Благословила так його,
Вмиравши, бідна Мати.
І він —
ані горить в вогні,
Ні гине в вічній мерзлині.
Х
Уже б він може і не жив,
Урвав би лямку грізну,
Уже б він може і лишив
Цей світ соціялізму,
Вже може би покинув він…
Так снився край йому один.
Серед страждань,
серед конань
Приходила хвилина —
І снився край йому один,
Все снилась Україна.
Така усміхнена
й сумна,
Дитинства й сонця сторона.
І він зривався, ніби птах,
Забутий карначами, —
У веселкових дивних снах
Втікав туди ночами,
І біг крізь тундри,
лід
і сніг, —
І біг без пам’яти,
і біг…
І через цей незбувний сон
Не міг умерти наш Антон.
Ішов через вогонь і дим.
І падав…
І вставав завжди.
ХІ
І золото на Колимі
Він мив з товаришами:
Методи ті ж
і ті ж самі
З костями
братські ями.
На тій
на вічній
цілині —
У тій
у вічній
мерзлині
Рабам отим числа нема,
Що їх забрала Колима
За золоте оте “руно” —
По сотні
за одне зерно!
Нема числа отим рабам,
Що тут знайшли могилу
По сотні душ за один грам —
Грам! —
Золотого пилу.
І так ускрізь.
І так ускрізь.
Ускрізь по тих оазах,
Де будувавсь соціялізм
Із карцерами разом.
Отак він будувався скрізь
Ціною мук
і людських сліз.
І все для того був той шик,
Щоби з усього
вийшов пшик.
ХІІ
Ускрізь Антон добра хлиснув,
Тягнувши лямку вічну;
Зате ж і грамоту здобув,
Сказать, академічну.
Здобув він “грамоту” не ту,
Що мають лавреати, —
“Совєтську політграмоту”,
Отак її от звати.
Ту політграмоту гірку,
Що її пишуть на карку.
Ту політграмоту, о, сер,
Що тільки й є у еСеСеР.
Оту, найкращу в наші дні,
Що її пишуть на спині!
Він політграмоту пройшов:
Від самого початку,
Через Ульяновськ і Єжов,
І геть аж по Камчатку.
Пройшов від “а” до “зет” підряд, —
Отак від П’ятихатки,
Через Дзержинськ
і Сталінград,
І геть аж до Камчатки;
Та ще й Камчатку проминув,
Дійшов аж до Чукотки…
І “труд-армійця” чин здобув,
Ще й сталінські “обмотки”.
Аж поки “годі!” не прорік
І в тих “обмотках” не утік.
І далі жив вже без тії,
Ну, без тії,
як пак її, —
Він жив тепер, брати мої,
Зовсім
без “Конституції”.
ХІІІ
Пройшов Антон дощі й вітри,
І люті буревії.
Пройшов він славні табори
“Поправно трудовії”.
Але його там всі “орли”
Поправить так і не змогли.
Не допоміг і Магадан! —
Смішна з Біди людина! —
Все сниться бідний Ромодан,
Все сниться Україна.
Химерне серце у Біди!
Чудна з нього людина! —
Все сниться дім
і рідний дим, —
Все сниться Україна:
Блакитне небо,
степ і гай,
Тепло
і ніжність літа…
Той веселковий Рідний Край,
Як радість ще не жита, —
Де хоч і вимер ближчий рід,
Так залишивсь його нарід.
Тому душа й тремтить в Біди,
Тому і рветься він туди —
В воді не тоне він. В вогні
Не хоче загибати…
Благословила так його,
Вміравши,
рідна Мати.
І він іде по всій землі
Із тим благословенням.
Ніде не гине.
Взагалі
Пишається з імення:
“Біда
з бідою
на біді
бідою поганяє!” —
В Ухті,
Читі,
Караганді,
На Колимі,
на Чекунді
І — хто ще теє знає,
Де ще тягав єжовський гак
Совєтського діпіста,
Чи по-совєтські буде пк:
Лихого комуніста —
“Врага народа”, “шкідника”,
І “куркуля”, й “ухильника”,
“Фашиста”, “іста”, “буржуя”, —
Тих слів усих не втисну я!
Ну, словом, з милости “отца” —
“Пєрємєщонного ліца”.
Звичайно ж для добра ж його
Отак “пєрємєщонного”:
З країни розпачу і мук —
В Комуну осіянну!
Тобто, приміром, із Прилук —
В “фаланги” Магадану,
У концтабори Колими,
В утопію Печори!!.
О, тінь прославлених людьми,
Фурьє й Томаса Мора!
“Осанна!” — там кричали ми
У тих “фалангах” Колими,
Тій Мрії, здійсненій людьми,
Фурьє й Томаса Мора.
“Фаланги”
лєнінських часів!
Утопій здійснення
усіх!
Вершина думки й боротьби!
Не лиш чини і ранґи, —
Вся філософія доби
Вмістилась
в ці “фаланги”! —
Один “аргат” — с т о душ веде!
Чи пак жене, як вчитель!
Він точно знає, “що” і “де”,
Він мовник і мислитель.
“Карнач” — професор людських прав
“Аргат” цей — за доцента.
“Стукач” — за експерта зіграв.
А пес — за асистента.
Велика річ — цей міт доби!
Велика річ!
Ще й більшу би!!.
О, тінь прославлених людьми,
Фурьє й Томаса Мора!
“Осанна!” — там кричали ми
У тих “фалангах” Колими,
Тій Мрії, здійсненій людьми,
Фурьє й Томаса Мора.
І теж у царстві тім труда
Кричав Антон,
кричав Біда.
XIV
Але Біда в “фалангах” тих
Не зволив загибати, —
Благословила так його,
Вмиравши, рідна Мати.
Де він не був,
куди не біг
Крізь смерть і жах таборний, —
Благословення він зберіг,
Як панцир непоборний.
І не горить він ні в вогні,
Ні гине в вічній мерзлині.
Ганяє він по всій землі
Та все звертає вліво,
Туди, де мруть “раби малі”,
Чи пак “живуть щасливо”.
В той край, що сниться так завжди…
Ну й що ж за чудасія!! —
Ніде
й ніразу ж ще Біді
Не снилася Росія!
Кружляє він по всій землі
Та все туди звертає,
Де мруть брати, “раби малі”
В далекім ріднім краї.
Туди,
де куриться гора
Наруги і страждання.
Туди,
де журиться сестра
Остання
в Ромодані…
Все хоче — Правда щоб була!
Щоб ця земля
не так цвіла!
Все хоче здійснити свій сон…
Смішний Біда.
Смішний Антон.
Справляли всі його гуртом:
Палки і буревії,
І всі “фаланги” ті, з кнутом,
“Поправно трудовії”,
Справляли карцер
і тюрма,
“Орли” ж єжовські
зокрема.
Але —
ні тюрми, ні “орли”
Поправить
так і не змогли.
