Розділ сьомий
Багато літ —
аж двадцять п’ять! —
Плотили ми ясак,
І п’ятирічок, як проклять,
Творили “чудеса”.
І кожен свій гіркий п’ятак
На “ПОЗИКИ” несли, —
Тобто плотили знов ясак
Вперед на двадцять літ, —
Для того, щоб були у нас
І танки, й літаки,
Щоби могутніми були,
Мовляв,
робітники.
Щоби, мовляв, ота “свиня”
Не лізла в “огород”,
Недоїдали ми щодня,
Не брали сала й в рот,
Все виробляли літаки
І школили полки…
Щоби ж могутніми, мовляв,
Були робітники.
І навіть те терпіли ми
Як та “свиня”… Ой, стоп!
Як покумалися “самі”
Наш “тато”
й Ріббентроп,
Чи той Адольф… Ми й це знесли,
Плотили свій ясак,
І на озброєння тягли
Останній свій п’ятак:
Все виробляли літаки ж
І школили полки ж,
Щоби могутніми були ж,
Мовляв, робітники ж!
Та коли раптом “Кум” заграв
На інший грамофон,
То —
боронити Рідний Край
лишився
сам
Антон.
Коли той татів “Кум” ураз
Смальнув на інший тон,
То захищати землю й нас
Лишився
сам
Антон.
Усе помчало за Урал.
Лишився
він лиш
на аврал.
Отой Антон, що його хтось
Недодавив в тюрмі,
Отой Антон наш, що якось
Не вмер на Колимі.
Привіт,
привіт,
привіт, усяк
Земляче мій, привіт!
Дарма ж
плотив же ж
ти
ясак
Аж двадцять з гаком літ!
І
Хай вибачає наш “отець”
За те, що заробив:
Влади тюремний наш житець
Ні трішки не любив.
Ну, не любив, хоч ти заріж
Ні “тата”, ні синків —
Ані кремлівської Зорі,
Ні всіх большевиків.
І навіть думав інколи
Як був ще і малий:
“Коли ж ви щезнете! Коли?!
Та грім же ж вас побий!!”
Але як гримнула війна,
Печаль взяла його,
Була бо рідна сторона
Дорожча усього.
Як “визволитель”, “татів” кум
З визволенням попер,
Узяв Антона жаль і сум, —
Ну що ж робить тепер!
Якщо нема жалю в своїх, —
В чужих же й поготів!
І визволителя цього
Антон не захотів.
Як від своїх чортма добра,
Чужий не принесе!..
Щоб захистити рідний край,
Біда віддав усе.
ІІ
Ой, дожилися ж, братця, ми
До дивної пори!
Такої дивної пори,
Що
і не говори!
Багато літ — аж двадцять п’ять! —
Платили ми ясак,
А як прийшлось оборонять —
Зробились “чудеса”:
Не б’ють гармати. Й літаки
Угору не летять.
І не вперед політруки —
Чомусь назад біжать.
Не лізуть танки взагалі
Ні вход, ані назад…
За що ж аж двадцять з гаком літ
Плотили ми ясак!?
ІІІ
Ой, не літають літаки
Й гармати не стріляють!
І навіть вже політруки
“Галош” не “заливають”:
І політрук,
і генерал —
Все мчить, мов вихор, за Урал.
Трубили з гаком двадцять літ
Як гнати ту “свиню” за пліт,
Як треба бити, бач, її
На свинській території.
А як прийшла на те пора, —
Все мчить, мов вихор, за Урал.
Згубили (от історія!)
Де тая “територія”.
Ой, не літають літаки
Й гармати не стріляють,
І навіть вже політруки
“Галош” не “заливають”.
Усе лишили на-ура
Герої й їхній “тато”, —
Синки побігли на Урал,
А “тато” —
на Саратов.
І гнали вслід свиней і коз.
Лишали спалений колхоз.
Лошат, теляток і ягнят,
І навіть,
навіть гусенят
Пішечки перли за Урал…
Ура, ура, ура, ура!
Нехай живе великий муж,
Наш “тато” і “учитель”!
Нехай і “кум” живе к тому ж —
Европи “визволитель”!
Один біжить,
другий летить.
А межи них — народ тремтить.
Не захища його ніхто.
Хіба б Антон…
Та що ж Антон!:
IV
Як знаєм ми (і знає світ!),
Так сталося тоді,
Що дав “отець” п’ятнадцять літ
З “приколкою” Біді.
І що на зло “отцю” тому
Антон покинув Колиму…
Так ось, втекти Антон утік,
Але йому на зло
Тії “приколки” на хребті
Ніщо не узяло!
Бо відчепити дар “отця” —
У цім краю нема митця.
І вся утеча — лиш мана.
О, благодатна сторона!
Лишив “фалангу” золоту,
Але куди б не біг —
Він чортову “приколку” ту
Згубить ніде не міг.
“Приколка” та — в простих словах
Це
“поражение в правах”.
В правах усіх отих… таких…
Ну, словом, у правах людських.
В числі тих “поражонних” прав
Було (о, брате, знай!)
І право:
з зброєю в руках
Свій боронити край.
Бо це була велика честь,
Яку лиш мали ті,
Що не були на Колимі
Ані на Воркуті.
Це привілей, бач, тих клепал,
Що утікали за Урал.
Так що й умерти за свій Край
Не смів Біда Антон,
Бо “Конституції” украй
Порушив би закон.
О, слава їм! О, слава їм,
Отим усім вождям моїм
Що на Саратов утекли
І кинули “холопа”,
І іншим права не дали
Тримати Ріббентропа.
V
Але Антон про те забув,
Б’ючися на Сулі,
І “Конституцію” усю
Порушив взагалі:
Забув “поразок” своїх рій,
В гарячому бою
Розвіяв по землі сирій
“Приколку” він свою,
Узяв він зброю всім на зло…
Бо “карнача”, бач, не було!
Й “наглядача” вітри змели!
І “стукача” чорти взяли!
І “ВОХРи” канули в потік!
І “тато”
на Самару втік! —
Узяв він зброю всім на зло
І бився за Вітчизну,
І за ягнят,
і за село,
За землю
й що на ній було, —
За все, крім комунізму!
Гей, бивсь Антон, брати мої,
В “народнім ополченії”!
В отім,
що встало на аврал,
Замість втікацтва за Урал.
В отім, що перше щиро так
Плотило “татові” ясак,
Тепер же впало в переляк,
Що буде дерти й “кум” отак.
І от порушив наш Антон
Весь “Кодекс” взагалі —
За рідний край, за власний сон
Він бився на Сулі.
А з ним такая ж голь сама,
Що їй — і виходу нема.
Але що зможуть ці “хохли”,
Коли
і танки утекли!
Ну, що б “лишенці” ці змогли,
Коли і маршали втекли!
Ну, що б безумців горсть змогла,
Коли вся техніка втекла!
Як повтікали навпростець
І маршали,
і сам “отець”!
VI
І все ж в ворожому кітлі
Боровся наш Біда
За щастя рідної землі,
За тихий Ромодан,
За матерів і за дітей,
За дідівські поля,
За все, що зрадила отак
Та ґвардія з Кремля.
За всіх відданих на загин,
На хрест ганьби й хули,
Над Сеймом люто бився він
Й над водами Сули.
Бивсь до останнього Антон…
Поки й потрапив у полон.
Осанна їм! Осанна їм,
Отим усім “вождям” моїм!
Що дерли стільки літ ясак,
Тепер же зрадили отак!
Осанна їм
вночі і вдень!..
Ех, жалко, жалко, брат,
Що не співав про це пісень
І жоден лавреат!
VII
Не жаль мені за той ясак,
Не страшно і хули, —
Як жаль мені, що ось отак
Мільйони полягли!
Сказати б, зжерто тьму таку
Ні за понюшку табаку.
Не жаль мені й за Колиму,
Ані за Магадан,
Де мили золота ми тьму,
Не жаль і за Кімкан,
Не жаль мені й за канчуки
Єжовської хули, —
Як жаль мені, що літаки
Літати не могли!
Не жаль мені, що й в мерзлині
Нас клали замість шпал, —
Як жаль мені, що танки хвалені
Тікали за Урал!
Не жаль ягнят, скажу вам я,
Отих, що власть взяла, —
Як жаль, що артилерія
Стріляти не могла!
Не жаль, не жаль, збагніть самі,
Нічого так не жаль, —
Як жаль, що марно тут слізьми
Полито кожну цаль.
VIII
Потрапив наш Антон в полон
З мільйонами разом…
Хвала ж тобі, хвала ж тобі,
Великий Совнарком! —
Що не потрапив з ними й ти,
Що зміг до фронту не іти,
Що кинувся не на аврал,
А кинувся геть за Урал,
Що перш з народу вижав сік
Та й з генералами утік!
Й не просто втік от за Урал,
А й сухарі в людей забрав!
Але — насамперед тобі,
Водителю, хвала!
І лавреатів тих юрбі
За пісню про “Орла”!
Хвала тобі за канчуки
І за моря хули,
Хвала тобі, що й літаки
Літати не могли!
Хвала, що ґвардія твоя
Геть з Урал втекла!
Хвала, що й артилерія
Стріляти не могла!
Хвала, що ти з нас вижав сік
Та й з генералами утік,
І далі слухаєш пісні!..
А ми
лишились
в полоні.
ІХ
Потрапив наш Антон в полон
До “кума” Ріббентропа
І мали вішати його,
Як “ворога Европи”.
За те, що він закон тих зграй
Порушив взагалі:
За те, що він за Рідний Край
Так бився на Сулі.
За те… за те… Ну, словом, брат,
Якраз за те ж за саме,
За що і сталінський аргат
В лице бив орденами:
За те, що він, Антон цей, от
Такий затятий патріот!
За те, що не любив кремлян,
А все любив свій Ромодан,
Що жодній владі не був рад,
Що не любив він влади Рад,
Ні тих панів, ні тих панят,
Лише любив простих ягнят,
Та ще волошок синій цвіт,
Та ще Шевченків заповіт.
Ну, словом, — люта кара ця
(Ось лавреату б дума!!) —
За те, що не любив “отця”,
Та не хотів і “кума”.
Бо у “отця”
любов оця, —
Це “зрада комунізму”.
А в “кума” ж ця
любов стрільця —
Це “смерть соціялізму”,
Чи пак в “отця”
любов оця —
Знак “ворога народу”,
А в “кума” ж ця
любов стрільця —
Знак “ворога з природи”.
Бо той “отець” карав ім’ям
Комуни світової,
А “кум” складав усіх до ям,
до ям,
до ям,
до ям ім’ям
“Европи, бач нової”!
“Отець” в московському Кремлі
Шмагав свого “холопа”.
А визволила — для петлі
Його
“Нова Европа”.
І прирекла його на скон.
І мав висіти наш Антон.
І мав повісити Біду
Той самий,
ах,
той самий “дух”, —
Отой,
теж майже лавреат,
Отой, що всім служити рад,
Ну, той
донощик і мильщик —
Всіх “визволителів” денщик,
Отой
одвічний ренегат,
Що їх у нас не мало, брат,
Що люблять їх за розтороп
І кожен “тато”,
й Ріббентроп.
Х
В Єжова, бач, оцей халдей
Стеріг мого ваґону,
А тута вішав він людей
За пляшку самогону,
Поштучно цебто. “Жисть-лахва!”
За літру вішав цілих два!
Цей “вірнопідданий хахол”
Ускрізь встигав зразково,
Чужим життям, немов в футбол,
Він бавився фахово, —
Цей вірнопідданий “халдей”,
Оцей холуй,
оцей лакей,
Тля лихоліть,
дитина мряк, —
Цей з ласки Божої чиряк.
В “отця” він “строїв комунізм”,
Тепер от Ріббентропу
З петлею він за спірт поліз
Творить “Нову Европу”.
Півлітра — й звисла голова!
За літру — вішав цілих два…
Два брати. Два товариші!
Два друзі!.. Словом — дві душі.
Отак поштучно — ррраз! — і звис.
І вішав дальшого на біс.
І мав висіти й наш Антон.
Та…
десь мо’ вийшов самогон,
Чи вийшов мотузків запас,
Чи не настав Антонів час,
Чи не було якраз петлі, —
А тільки наш Антон вцілів.
Чи материнський хрест не зтлів…
А тільки наш Антон вцілів.
Хтось передумав десь вгорі,
Великий а чи менший,
Що десь потрібні в цій порі
Европі “унтерменші”,
Оті, що взнали — (гох! ура!) —
Концтабори й колхози,
Оті, що вгноювали б Райх,
Що для “Майн Кампфу” фюрера
Лили б і піт і сльози,
Оті, що вік свій гнуть горби, —
Потрібні
сталінські раби!
І загубивсь колонам лік, —
Пішли етапи в другий бік.
ХІ
О, дні чадні,
о, дні страшні,
О, дні жаскі і нові!
Хлиснув Біда
нових страждань
Вже на новій основі.
Лиш що за знак!
Ну що за знак!
Нема зовсім ріжниці
Як тисне цей “павук”, а як
“Єжовські рукавиці”.
Нема ріжниці між цію
“Европою новою”
І між комуністичною
Старою Колимою!
Ой, що ж за знак,
за диво що ж!
Весь світ неначе в сказі! —
В “Новій Европі” цій також
Порядки, як в БАМЛАзі:
Ті самі кольби й канчуки,
Дроти,
багнети,
п’ястуки,
Відчай,
безправ’я,
біль утрат
І голод,
голод,
голод, брат!
І смерть — як мати рідна та.
Й могили братські без хреста.
Але… О, серце, дивне ти
В журбі за рідним Краєм! —
Не одному в Европі тій
БАМЛАГ здавався раєм…
Завжди бо так серця зорять,
Коли не хочеться вмирать,
Коли бажання в них одні:
Умерти в рідній стороні.
Бо ж легші там землі пласти…
О, людське серце! Дивне ти.
ХІІ
Спізнав Антон і цей режим,
Де все дроти самі.
Конав під чоботом і цим,
Вмірав і в цім ярмі.
Не жаль було, що так вмірав,
Не жаль, що так конав,
Як жаль —
що Сталін починав,
А Гітлер доканав.
Але —
хоч як тяжкий полон, —
Не хоче вмерти наш Антон.
ХІІІ
Не хоче вмерти наш Антон,
Смішна з нього людина, —
Йому все сниться дивний сон —
Далека Україна.
В плачі і стогоні людей,
У вирі безлічи смертей,
Серед проклять,
серед ридань —
Встає той бідний Ромодан…
Ні, дивне серце у Біди!
Чудна з нього людина! —
Все сниться дім
і рідний дим —
Все сниться Україна.
О, ти, “Европо пренова”!
Страшна ж ти й грізнотонна!
Та сили в тебе, брат, нема,
Щоб побідить Антона!
Він у “Новій
Европі” тій
Не хоче загибати…
Благословила так його,
вміравши, рідна Мати.
Біжить він
і по цій землі
Із тим благословенням…
Утік
і мчить, мов на крилі,
Щоб — або вмерти десь в петлі,
Або — знов битись на Сулі,
Пишаючись з імення, —
Проти чужих ворожих зграй,
За свій нарід,
За свій і край.
XIV
Утік Антон,
утік,
утік
Від “кума” Ріббентропа!
Лови тепер хоч цілий вік!
Прощай,
“Нова Европа”!
Помчав Антон на схід,
На схід! —
Із власним серцем навзавід.
Летів крізь люту чужину,
Минаючи застави,
Летів крізь голод і війну,
Крізь жах,
крізь зненависть страшну…
Летів не ради слави,
Летів не ради орденів
І не для лаврів він летів,
А щоб умерти за свій край,
Б’ючись
проти ворожих зграй.
Цвіла надія золота
І гріла серце дума,
Що може ж “там” тепер не так,
Як перш,
чи як у “кума”,
Що може ж там змінилось все
У тім химернім еСеСеР!
Що може ж хоч війна оця
Навчила розуму “отця”! —
Що може ж,
може ж,
може ж там
Тепер людям —
як братам…
І мчав на схід,
летів на схід
Із власним серцем навзавід.
Збивав і ноги об плоти,
Зривав і шкіру об дроти
Та об пеньки,
та об терни,
Та об прокляття чужини.
Летів на схід,
І повз на схід, —
Туди —
де браття, де нарід.
Свою злобу Антон скостив —
І за старе
він все простив,
Бо може ж,
може ж,
може ж там
Тепер людям —
як братам…
І мчав на схід,
летів на схід
Із власним серцем навзавід.
І прилетів…
Прощай, Біда!
Аж отепер стряслась біда.
XV
Усе так сталось, як і перш:
Узяв
Біду
у кігті
СМЕРШ.
XVI
Узяв тепер Антона СМЕРШ,
За те ж самісіньке, що й перш, —
Прирік на смерть.
Та поки вб’є…
О, серце біднеє моє!
XVII
Поки уб’є і
скине в тьму,
Він душу розіп’яв йому.
Оганьбив,
заплював
до дна, —
Затаврував, як “шпигуна”,
Як “зрадника”,
“фашиста” чи…
О, серце біднеє! Мовчи!
Це все за те, що бивсь Антон
За край свій на Сулі!
Бо ж “Конституції” закон
Порушив взагалі…
Що збройно ворога він бив
І — геть “приколку” загубив.
За те що він не з літаком,
А встав на “кума” з п’ястуком,
Коли втекли політруки
І не літали літаки,
Коли гармати не ревли
І генерали геть втекли,
І танки бігли за Урал…
Як сам лишивсь він на аврал.
І здивувавсь Антон без меж:
Та де ж ота надія?!
Де ж?!
Ніяких змін тут не зайшло!
Все так,
як і завжди було!
Щоб знов Біду прибрать до рук,
Прибіг з Уралу політрук.
XVIII
І затужив Антон не так,
Що деспот несудимий!
Гей затужив він, як вояк,
Як…
як…
як одержимий.
Затявся на життя і смерть.
Бо серце
стало
повне
вщерть.
Його терпляче серце —
вщерть!
Затявся він
на життя і смерть.
В вогні проклять,
в вогні образ
Побачив він тепера,
Що вірив він останній раз,
Що встала вогнепера
Його зненависть, як гроза,
Зродилась в муках і сльозах,
І буде жерти, як вогонь.
Усю цю мразь,
усю цю вонь,
Усю цю пакость взагалі
На “нашій не своїй землі”.
В вогні образ,
в вогні проклять
Поклявсь, мов на ікону,
На душі всіх, що десь лежать,
Боротися до скону,
До всенародного Суда!
Для них же ж
буде ж
він Біда!
Бо ж вік конати всім в тюрмі
З системою такою!
Не буде діла, брате мій,
З такою от владою!
Поки ці тюрми й патрулі
Не зтерти геть з лиця землі!
І розламати всі дроти!
І розігнать кремлян отих!
Поки не щезне геть з землі
І та “Нова Европа”,
І ці майстрі тортур, петлі, —
Ці друзі Ріббентропа.
І затужив Антон до мук,
Що деспот несудимий!
Ах, тільки б видертися з рук!
Щоб смерть пройшла ще мимо!
Ще раз! Ну раз!.. Життя моє!
Благословення
де ж ти є?!
О, серце Матері! Мій крик…
ХІХ
І він з-під розстрілу утік.
ХХ
Ні, просто так Біда не вмре!
Ще СМЕРШ Антона не бере!
Благословила так його,
Вміравши, бідна Мати…
Від СМЕРШу
вихопивсь в вогонь.
Пішов Антон в Карпати.
Узяв він “фінку” на рам’я.
Вітчизно бідная моя!
І на чолі таких, як сам,
Став ватажком
повстанським
там.
ХХІ
І бився він у тих краях
В тяжких,
безвиглядних боях.
Гей билась жменька їх (на вид
Проста, але затята),
Мов той малесенький Давид
Супроти Голіята.
Та тільки ж це не ті слова,
Бо Голіятів тих
аж два.
Аж два,
жорстоких, як завжди,
Супроти одного Біди.
Один — червоний. Наглядач.
Тюремник старшобратній.
А другий — чорний… ах, пробач! —
Не чорний, а брунатний.
Вони ж браталися колись.
Й щодо Біди —
смаки зійшлись.
Ще й “Ґот міт Унс”, чи “з нами Бог”…
Та бивсь Антон
проти обох.
І вірив в торжество своє,
Якщо
на світі правда є.
“Смішний”,
“смішне” й биття твоє…
Але ж
на світі
правда
є?!?
Так бивсь Антон на весь свій жаль…
Поки
й потрапив
в Бухенвальд.
ХХІІ
Там, де зжерав, як гній,
Жорстокий крематорій,
Не розбираючи їх мрій,
Трагедій
і історій,
І там, де душ людських цвітінь —
Той блеск одноразовий —
Зникала в сморід і чадінь
У камерах ґазових,
І там, де били вартові
Півмертвих вже по голові, —
У цілім пеклі тім новім
Лишився дух Біди
живим!
Серед жахіть,
серед погонь, —
Устояв скрізь його вогонь.
Як вічна ніжність тих долонь,
Тих материнських,
біля скронь.
Як туга,
як її жалі,
Як віра
в правду на землі.
Устояв скрізь його вогонь,
Отой страшний і мрійний,
Що не здолає вже його
Й вогонь крематорійний.
Отой, що з ним він пройде все.
Отой,
що суд в собі несе.
Отой, що в нім відчай і гнів,
Любов і сльози матерів,
Розплата
деспотам
сповна!..
Отой, що міряє із дна.
Непогасимий і святий,
Що наказала взяти
І через світ увесь нести
Веліла бідна Мати,
І принести його колись
В Вітчизну, Богом дану…
Щоб цвітом радости взялись
Лани
круг Ромодану.
