Твої губи впізнав я у ній.
Її губи сказали: «Ти — мій!..»
Та нічого вони не казали,
Люто кинули через вокзали,
Через зали, аеропорти
Пеклом подиху в студінь аорти,
На стежини, ногами прошиті,
Босоногі у босому житі,
У житті, на відчай молодому, —
Твої губи із рідного дому.
Та не буде вже й світу ні краплі,
Ні роси ні на бомбі й на шаблі,
Ані сонця ясної тарелі,
Ані зозулиної акварелі,
Та на дні найлютішої згуби
Будуть губи твої, будуть губи…
Твої губи впізнав я у ній.
Йшла вона по стежині чужій
Вся з чужої, не з твої роси,
І я люто благав: «Пронеси!»
Що це? Попіл мій кинув цей клич,
Попіл тисячі губ і облич?
Аналітик тяжкої рахуби,
Відмітав я пронизливі губи.
Відмітав? Чи мене відмели?
Білі хмари над снігом пливли.
Люди йшли у холодні постелі.
Місяць тіні прослав на пастелі.
День торкався найглибшого дна.
В чому губ золота таїна?
В неповторності вигину?
В шалі вина?
В чому проклятих губ таїна?
П ‘яні чадом в правічнім розмаю,
Всі комп’ютери клепки ламають,
їх врятують од повної згуби
Тільки губи твої, тільки губи…
Твої губи пізнав я у ній.
Її губи сказали: «Ти — мій!»
