Пролог
На романтичного коня сідаю.
Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи!
Неси мене, куди я загадаю,
На фантастичні ті шпилі біжи,
Де вихор грає, стогне гомін гаю,
Де на вузькій, мов ниточка, межі
Фантазія і дійсність спина в спину
Глядять у мрій квітчастую країну.
Неси мене у ліс, той ліс казочний,
Високий, темний, що, мов море, гра,
Що зелені вдягає стрій святочний
І широко свій килим простира,
Що пахощами дише, свіжий, сочний,
Де в таємничій тіні б’є нора,
Де між корчів потік біжить до ціли,
Коряві вільхи озерце обсіли.
Той ліс – зразок ще первісного світа,
Де нікому природу маскувать;
Морозом бита, ярим сонцем гріта,
Вона лиш те живить що має міць тривать.
У всю красу, у весь свій страх одіта –
Однако їй кормить і руйнувать;
Життя і смерть тут ходять без розлуки,
Крик розкоші й важкі конання муки.
На пнях гнилих зелена брость пишаєсь,
Серед кісток вовчиця кормить плід;
У тіні дуба рій комашок граєсь,
І того ж дуба підгриза їх рід;
Ось гадина на сонці вигріваєсь,
Метелик треплесь, медом дише цвіт,
А по верхів’ях тиха дума ходить,
Одно тут лоно і вбиває й родить.
В той ліс як часто я літав думками,
Коли було нестерпно між людьми!
Тут дикими втішався я квітками,
Тут віддихав я повними грудьми,
Тут доторкавсь тремтячими руками
Великих тайн: хто ми і пощо ми?
Тут силогізмів сіть думок не ловить,
Природа серцю щиру правду мовить.
І був той ліс мені як рідна мати,
Що вцитькує тривогу навісну.
У спеку клав під тінь розкішну спати
І свистом дрозда знов будив зі сну…
Я плакав, як прийшлось його лишати
І шлях верстать по грудді та терну.
Я знав: хоч де кораблик мій приб’ється –
Найкраще тут минуло й не вернеться.
І я пішов. Літа йшли за літами…
Я сивію, огонь згасає мій…
Чимало сил потратив я без тями,
Чимало я похоронив надій!
Лиш ліс отой пахучими вітками
Махав мені, бринів, мов мушок рій,
Що п’є мов сонця блиски золотаві, –
Так він все свіжий був в моїй уяві.
Сьогодні я вернув. Мене додолу
Зігнуло невідрадних сорок літ;
Пройшов життя тяжку, жорстоку школу,
І куштував знання чудовий плід,
І душу, з мрій обдерту, наче голу,
З пожежі виніс я в холодний світ,
А в серці вигаслу жагу й охоту,
Й старії рани, що болять під сльоту.
І я пішов до лісу. Дивна туга
Мене до нього потягла, немов
Повірника старого здиблю й друга,
І виплачусь, і виговорюсь знов,
І вирвусь із утоптаного круга,
І відновлюсь душею до основ.
Аж серце билось живо того ранку,
Немов стрічав я давнюю коханку.
Та друг мій був не той вже, що колись!
Пропав і слід колишньої пишноти!
Куди лиш глянь – пеньки й пеньки тяглись,
Сліди вогнищ і трацької роботи,
І зломи, й виверти, й тріски п’ялись
Серед баюр і всякої гидоти;
Де-де лиш дуб та ільма одинока
Гляділи на руїну ту звисока.
Я мовив:
Отак-то нам зустріться довелося!
В які ж хижацькі лапи ти попавсь?
Ліс мовив:
З твойого де-де сивого волосся
Пізнать, що й ти в розкошах не купавсь.
Я мовив:
Життя воєнним табором тяглося,
То тут, то там противник прискіпавсь;
Я боронивсь, не раз мав перемоги,
Та часто й падав ворогам під ноги.
Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скніти,
Все гонить до нових стремлінь і змін.
В огонь життя, що гріє, жре і світить,
Усе нових докидує полін.
Здобув успіх – куди там гомоніти,
Що ран, і сліз, і праць коштує він!
А впав у бою – люто зціпиш зуби
Й не тямиш обсягу своєї згуби.
Ліс мовив:
Еге, війна! Вона й мене скосила!
Обдерла, зжерла всю мою красу.
Я ж гордий був! Моя живуча сила
Оперлася гризьким зубам часу;
Так много бур, вихрів, снігів зносила,
Що думалось мені: я все знесу.
Аж смерть гриба старого – стид сказати –
Була сигналом до моєї страти.
На схід від мене тямиш палац білий
На горбі? Князь старий там проживав.
Я й десять сіл, що вкруг мене обсіли,
Його були. «Мій ключ», – він нас так звав.
І доки жив, хоч як сини клептіли,
Мене рубать не дав, не продавав:
Йому я спомин був його княгині, –
Аби він жив, я б ще стояв донині
Весь вік його був сплетений зо мною:
Малим гуляв по моїх він стежках;
Потім ганяв з стрільбою за серною,
Вправляв свій кріс на кабанах, вовках;
Потім не раз з княгинею-жоною
Й веселим гуртом тут на лови тяг,
Аж раз після веселої забави
Княгиню вбиту винесли з гущави.
Була прегарна ще, хоч вся студена,
Згас блиск очей, навіки голос стих;
Шовкова сукня кров’ю обагрена,
Солодкий усміх на устах застиг;
У саме серце кулею ражена,
Без болю вмерла, нагло, в один миг.
Хто, як, за що скосив се гарне тіло,
Навсе лишилось темним сеє діло.
Шептали: смерть сама собі зробила,
Бо жить з князем не хтіла, не могла,
Бо не князя, а іншого любила,
Але благань його не приняла;
Натомість інша чутка доводила,
Що зрадила князя, йому була
Та зрада звісна і що він з любові
Й розпуки їй кроваві справив лови.
Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий;
Його звезли зомлілого домів;
Весь похорон княгині сумовитий
В нестямі він лежав, в огні горів;
Нездужав довго, їздив води пити,
Зів’яв, ізгорбивсь, мовили – вдурів:
Не вірив, що вона убита з кріса,
Все ждав, що верне, певно верне з ліса.
Він скаженів, коли хто смів згадати
Про смерть її; весь палац, кожда річ
На поворот її все мали ждати:
Світити світло в спальні кожду ніч,
Стелити ліжко, у вазон вкладати
Букети свіжі, нагрівати піч;
На новий рік, на вродини, йменини
Багаті дари він складав княгини.
А гарний день настане, князь в заранню
Таємно схопиться і в ліс біжить;
Під дубом стане, кличе: «Маню! Маню!»
Надслухує, зітхає, жде й дрижить.
«Я не серджусь! Вір мойому коханню!
Вернись! Як в раю, в парі будем жить!
Не йдеш? Загнівалась на Яся твого?»
Отам-то раз його й знайшли мертвого.
Гей, то були веселі похорони!
В князя сини – два славні гультяї,
На батьківське добро, немов ворони,
Накинулись та й ну ділить паї!
Ще за князем не продзвонили дзвони,
А вже вони ревли, мов бугаї,
В покоях рились, скрині розбивали,
Жидам убрання, меблі продавали.
Спішилися й мою красу продати,
Та не було на дерево ціни!
Прийшлося знехотя гульвісам ждати,
Хоч шарпали вірителі; вони
Недарма й ждали: мали будувати
Залізницю в тій стороні з весни –
І те вдало князьке ім’я свячене,
Що шлях пройшов якраз поперек мене.
Весна прийшла, а з нею враз багато
Людей, возів, і коней, і сокир;
І гомін був, і спів, немов у свято,
І стук, і плач бентежили мій мир;
Мов різаком, напів мене розтято,
І біль мене пронизав вздовж і вшир,
Як в моїм серці висікли провали,
І стацію й дворець побудували.
Ще раз зима прийшла, снігами вбрана,
Ще раз весна пахуча зацвіла;
Моя, здавалось, заживає рана,
І на просіках свіжа брость росла;
Лиш та залізна гадина погана
Щодень свистіла, грюкала й ревла;
Я знав, що се моя нехибна згуба:
Вона мене згризе, як черви дуба.
Весною ще вона мені примчала
Дарунок – щоб не бачив я таких!
Вона, що про культуру так кричала,
Мене зробила свідком сцен гидких.
Людськая кров із рани тут дзюрчала.
Я ссав її; від корінців тонких
Аж до вершин смертельна дрож пробігла
Мене: й моя се, знати, смерть настигла,
Й настигла! Ледве осінь листя здула
З моїх беріз, і грабів, і осик,
Уже змія залізная ревнула,
І залунав брудного люду крик,
Хрип пил і стук сокир; грізна, нечула
Рука пень в пень косила, мов сітник;
Тут стоси клали, там кору здіймали,
Лупали, терли, дерли і ламали,
Якби ти знав, як мучивсь я в ту пору!
Як день і ніч стогнав я, рув і вив!
На рубачів щоночі слав я змору,
Жалібним зойком їх зо сну будив.
І не один, підводячися вгору,
Тремтів, хрестився, ледве дух ловив
І мовив: «З нами дух святий! Неначе
Жива душа де при сконанні плаче!»
Се я так плакав. Та дарма, ніхто ще
Плачем своєї долі не відпер.
П’ять літ мене трощили, наче трощє,
Аж тим зробили, чим я став тепер,
А скористали? Слухай і про то ще!
Один князьок в delirium умер,
Другий збанкротивсь, служить десь при банку,
А жид згорнув мільйони, мов сметанку.
Я мовив:
Сумний твій стан! Та з твоїми панами
Я співчуття не маю ні цяти.
Герої будуарів та Панами
Який же інший можуть шлях знайти?
Февдали в вік електрики й реклами
Сей вік лиш можуть у п’яту бости,
А він розтрощить плем’я се недуже…
Та інше щось скажи мені, мій друже!
Мені на серці важко – дай розраду
І нових сил скарбівню отвори!
Ось тут під дубом сим нестятим сяду
Й сидітиму. Розважуй! Говори!
Увесь свій чар і всю свою принаду
Ще раз яви, мов у букет збери,
І весь свій біль, і всю свою надію
Нехай я віджию й відмолодію.
Ліс мовив:
Під моїм дубом сіла дивна птиця,
Що все шукала на вербі грушок.
Прийшов слабий до хорого лічиться:
Давай на меланхолью порошок!
Сиди собі! А хочеш щось повчиться,
То слухай! Маю ще один куток,
І в нім секрет. Рад слухать? Та чи буде
Се лік тобі?.. Героями там – люди!
