Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
“Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Тільки мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита”.
Арістотель-мудрець по садочку гуля, —
Бач, Аглая іде і очима стріля!
Та Аглая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;
Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.
Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь
І промовив: “Аглає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.
На часок-волосок вволи волю мою, —
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!”
Усміхнулась Аглая. “Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні
Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.
Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.
По саду тім, де в’ються доріжки круті,
Півгодини мене повози на хребті”.
Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.
І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аглая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.
Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка
Олександер сидів, його мати й весь двір, —
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.
А Аглая кричить: “Ну, мій ослику, ну!”
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!”
Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,
І платок із очей поспішилася знять…
Що там сміху було, то й пером не списать.
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
“Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець”.
