В парку є одна стежина,
де колись ходила ти, —
бачиться, в піску сріблястім
міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка,—
тут сиділа ти не раз,
тут прощались ми в останнє…
Тут мені твій промінь згас.
І коли на серці туга
наче камінь затяжить,
закиплять в душі питання:
„По що жить? Для кого жить?“
Я спішу на сю стежину
і розшукую твій слід,
і відсвіжую твій образ,
що в душі моїй поблід.
І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.
