Мов сполохана, без тями,
Так земля з-під моїх ніг
Утіка — стовпи, смереки
Гонять, тільки миг-миг-миг.
Наче полотно простерте
Велетенськая рука
Враз стяга, так лан за ланом,
Сад за садом утіка.
Тільки я стою, та зорі,
Що високо там горять,
Не втікають, мов на доказ,
Що є в світі стійкість, лад.
І сміються вічні зорі,
Іронічно миготять;
“Ми і ти! — неправда? — доказ,
Що є в світі стійкість, лад!”
