ПРОЛОГ,
говорений перед ювілейною виставою «Наталки Полтавки» в пам’ять столітніх відродин української народності.
Козак-невмирака
Старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу з темноти тільки слабо рисується силует, він вдивляється в пожежу і декламує глухо, іронічно:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався він проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
Він устає, випростовується, бандура бреньчить.
Вона горить! Та Троя-Україна
Палає, гине, з серця точить кров.
Здається, вже остання їй година,
Здається, хитрий ворог поборов
Усе! Здається, вся лягла дружина,
Всі мури впали, навіть той покров
Останній, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькі купи!
Ні, не досить! І в нашому нутрі
Пройшов пожар, сумує попелище!
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє огнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола!
Ми всі такі! Що в інших ганьби знак —
Се ми приймаємо, як хліб насущний!
У інших ренегат — у нас добряк;
У інших підлий — в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний.
Не стало стиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою.
Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід:
О, так! Он там він, той козак моторний,
Що вирвався з пожежі рідних хат;
Не заперечу, вдався він проворний!
Нехай тут гине, пропадає брат,
Нехай тут матір шарпа ворон чорний,
Нехай борців шматує й ріже кат, —
Він рад, що врятував свої Пенати,
Тікає іншої шукати хати!
П’ятами накивав від тебе, Нене!
Лишив Тебе у ранах, у крови!
Із груди вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче — і живи!
І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!
Не буде тут роси вже, ні трави!
Пропала мати, ми ще сеї ночі
Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очі!
Там жде нас краща доля, там печені
Самі нам голубці влетять у рот!
Хто хоче розкоші — жий в Карфагені;
Хто хоче вивищиться над народ,
І слави, й блиску, й злота повні жмені, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!
Власть, Рим і розкіш, Карфаген горою!»
І рушили — народам на наругу!
Пішли нової матері шукать.
В серцях згасили навіть тую тугу,
Що тягне пса у рідній буді спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу!
Не чують! Дармо кликать і гукать!
Ідіть! Несіть народам всім для виду
Жебрацьку торбу і лице без стиду!
Тим часом розвиднюється трохи, видно попалені села, поле, вкрите трупом.
Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!
Злякаєшся тих згарищ і руїн!
Осліпніть, очі, тут же, в сій годині,
Щоб той страшенний образ, наче шпін,
Не бився в серце і не пік віднині
Страшніше пекла! Що се? Чути дзвін!
Се ангел дзвонить по мертвім народі,
Бо щоб живий хтось був?.. Подумать годі!
Чути далекий голос дзвону.
Так, ангел дзвонить. Молотом з алмазу
Він б’є о хрусталевий неба звід.
Ох! Заболіли страшно тут відразу
Всі давні рани! Сей кривавий слід —
Се Берестечко! Тут у кости сказу
З Чуднова взяв. Сей труп, від сотні літ
Незгоєний — Андрусівська умова!
А тут — Полтава і смага Петрова.
Голос дзвона міцніє й мішається з гуркотом грому — темніє наново. Козак падає на коліна на могилі.
О, Боже! Чи ж кінець моєї муки?
Вкраїна вмерла — дай мені спочить!
Дай ті катовані віддавна руки
Хоч у могилі без кайдан зложить!
Змажи нас з пам’яті людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусили скінчить.
Ти сам, Святий, забудь про нас в сій хвилі,
З землею наші порівняй могили!
Удар грому. Козак западається в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюється, на сході займається велике рожеве зарево — сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тільки з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежі міста з золоченими банями, довкола могили розкішні кущі. Калина, черемха у цвіті.
Козак-невмирака
той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його рухи робляться енергічні, голос міцніє.
Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на світ,
На ту рідну Україну,
Що колись, як рай, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто то в ній тепер панує?
Хто то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь калмики та киргизи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, мордва, чухна та фінни
Наші села зайняли.
Боже, пощо з вікового
Сну велів ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?
Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов із віддалення.
Ой, гук, мати, гук,
Де козаки йдуть!
Та щасливая тая доріженька,
Та, де вони йдуть.
А де вони йдуть.
Там луги гудуть,
А перед себе та вражих ляшеньків
Облавою пруть.
Козак
із виразом найвищої радості:
Боже, наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам’ятає
Покоління те нове!
Ще співає про козацтво,
Про його кривавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ коханий мій!
Озирається по сцені.
Ах, значить, оті цвітучі
Села, ниви і садки,
Се українські оселі,
Се України вінки!
А оті могили-гори,
Де борці старії сплять,
Уквітчали любі руки,
Знать українських дівчат!
Ще українець збирає
Із сих нив для себе хліб,
І не топче чужениця
Нашу славу і наш гріб!
Поступає ще далі наперед і озирає публіку:
Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна поміж тайн страшних!
Се ж Енеєві потомки!
Та що стало нині з них?
Ті, що перед сто літами,
Як згорів наш рідний дім,
Накивать йому п’ятами
Не задумались зовсім, —
Ті під материні крила
Знов згорнулися в любві,
І бажають в рідній хаті
Рай зготовити собі.
І дивіть, горять їх очі
Тим самим вогнем святим,
Як горіли тої ночі,
Коли друг мій, побратим,
Коли славний, безталанний,
Щирий батько наш Богдан
У важкій годині скликав
Запорожців на майдан
Тямлю ніч сю, як сьогодні!
Вколо нас реве Дніпро
І клекоче Ненаситець,
Кам’яне гризе ребро.
А в степу напроти Січі
Се не хижая —
А кодацька лядська кріпость
Свої кігті висува.
У Богдана сльози в оці,
Та вогонь в душі, в словах:
«Згинем, браття, або вгору
Піднесем свободи стяг!
Згинуть, — нам одна дорога,
Чи в кайданах, чи в війні;
Хто ненавидить кайдани —
Тому війни не страшні!
Чи послабли ваші сили?
Потупилися шаблі?
Чи в серцях ви погасили
Дух лицарський взагалі?»
І гучніше хвиль Дніпрових
Крик козацький заревів:
«Або ляжем головами,
Або виб’єм ворогів!»
В жовтім світлі смолоскипів,
Що горіли серед нас,
У очах козацьких блисло
Десять тисяч іскор враз.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, браття, той підпал,
Що підняв страшну пожежу
Аж до Бугу й Сяну вал.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, браття, той розмах,
Що історію Вкраїни
Повернув на інший шлях.
Бачу, бачу тії іскри!..
Мовиш: «Мало їх?» Невже ж?
Що? На тридцять міліонів
Десять тисяч не знайдеш?
Мовиш: «Де нам взять Богдана?»
Тільки ти придатний будь
На святе велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовий кожний з нас, —
Кожний може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: «Нині інші війни».
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кожний думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кожний думай: тут, в тім місці,
Де стою я у вогні,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тінь, —
Пропаде кривава праця
Многих, многих поколінь.
У таких думках держися
І дітей своїх ховай!
Коб лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
«Чи побіди довго ждати?
Ждати довго!» То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
Та ж недаром цвіт розцвівся!
Чей же буде з цвіту плід.
Та ж недаром пробудився
Український жвавий рід.
Та ж недаром іскри грають
У очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях у твердих.
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»
