Букети слів, яскравих як гвоздики,
І мед усмішок — солодко-масних,
І суєта, і тлум багатоликий,—
О, як ми легко гинемо у них!
Послухаєш чи глянеш — не людина,
А дух святий — живісінький Ісус,
І той в німій приреченості гине,
Піддавшись волі суєтних спокус.
А що йому обов’язок чи совість? —
Він сам себе вже зрить на небесі.
…Невже ми так без болю і без крові
У тих спокусах згинемо усі?
