Солодка дрімота, мов стомлена мати,
Проводить рукою по віях моїх,
А серце, що зроду не відало втіх,
Товчеться — й не хоче ніяк засинати.
Дарма, що навколо — і темінь, і грати,
Що сон вже півсвіту давно переміг,
Воно безоглядно пішло б і на гріх,
Аби хоч краплину кохання пізнати.
Та марно воно вибивається з сили:
Куди не піткнеться — колючі дроти,—
Чи ж можна у клітці піднятись на крила?
Ні, мабуть, від себе йому не втекти,—
І б’ється, і рветься воно з темноти —
Куди? — і самому збагнути несила.
