Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.
Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?
Я до нього, рідного, врочисто
Припадав і в темряві замет.
Припадав і серцем, і устами,
По словечку пив його снагу,—
Може, й через те я у снігу
Не замерз, хоч мучився роками.
Чом же ти так боязко над ним
Бідкаєшся, молячи пощади? —
Таж його самим нам прочищати
Й пити з нього воду — нам самим.
Джерело не візьметься багвою,
Мов ковбаня в пітьмі лісовій,—
Стань над ним навколішки — і пий,
Причащайся мовою живою.
Вичищай намул із джерела,
Не лякайся втоми, ні простуди —
І воно мілішати не буде,
Хоч яка б епоха не прийшла.
