Гей, одчайдухи заячого стиду,
Ви, що наїли душі горобині,
Чи чули щось ви про Епіхариду —
Жону, що стала вільною з рабині?
То діялося в Римі. За Нерона.
Не до лиця їй, римлянці, окови.
І от вона, та жінка безборонна,
Попала в коло викритої змови.
І пощезали фарси чоловічі.
Хіба кому до фарсів у в’язниці?
Один одному свідчили у вічі,
Вигадуючи всякі небилиці.
І жонглювали совістю людською,
І задки, задки — в хованки за спини,
У вир доносів коміть головою,
Ген-ген за межі власної провини.
Ну що їм честь? Банальність недоречна.
Аби душа не випурхнула з тіла.
На допитах сенатори статечні,
Як полохливі карлики, тремтіли.
Що сталося? Де ж ділася їх мужність?
Чи міг би хто подумати недавно,
Що нині так знікчемніють ті мужі,
Вознесені — і кинуті безславно?
Був лютий час. Була йому підвладна
Людська мораль — так діялося зроду.
Лиш одиниці здатні безоглядно
Приймати муки цілого народу.
І серед них була Епіхарида.
Дарма, що жінці — місце при куделі.
Розіп’ята на дибі, мужньовида,
Вона трималась, як на цитаделі.
Її судома зводила, і тіло
Не піддавалось дибі — з уст ні пари,
Лиш чоловіче зрадництво боліло,
Боліли мужі, блазні, яничари!
І сором їх аж бухав їй із вилиць!
Самі себе увічнюють ганьбою! —
Не стерпіла — й косою задушилась.
А що могла подіяти з собою?..
