Сутеніли сутінки над Львовом,
І у вікнах сполох полотнів.
Навіть леви поглядом шовковим
Ластились, здавалось, до панів.
Ботокуди мріяли про вілли,
Ботокуди мітили в чини,
А в кав’ярнях ниці москвофіли
Кастрували слово без вини.
Та хіба ж бо виродиться слово,
Що у світ пішло з Каменярем?
Кресонуло, вдарило громово:
“Оживем, братове, оживем!”
Чуєш, покотилася лавина,
Загула під молотом скала, –
Він лупав її, щоб Україна
З-під тієї скелі ожила.
- Наступний вірш → Іван Гнатюк – Боже, скільки розвелося
- Попередній вірш → Іван Гнатюк – Скіфи, гуни – вимерлі епохи
(Оцінок ще немає)