Як домовина — темна і страшна
Ця камера в два метри довжиною,—
Зроблю лиш крок — і вже переді мною
Стоїть стрімкою кручею стіна.
Ані стільця, ні нар — лише з вікна
Квадратик світла падає і грою
Тонесенького спектра, мов стрілою,
Могильну тьму і тишу протина.
Ця камера — страшніша домовини.
Як тяжко в ній, не чуючи провини,
Каратися, заціпивши уста!
Мовчу — як мертвий, скаржитися всує,—
Ніхто моєї скарги не почує:
У кого сила — в того й правота.
