Карпатський ліс прийняв мене – як сина,
Сховав у рідний затишок смерек,-
І щось у горлі стало поперек,
Болить у серці кожна смеречина.
Нема повстанців. Зникли. Верховина
У чорнім крепі. Ліс – глухий, як штрек.
Іду й не чую жодних небезпек.
Душа і та – як пустка удовина.
Не видно й стежки – тихо навкруги.
Одначе й тут, напевно, вороги
Принишкли й стежать покрадьки за мною,
Іду у ліс наозирки, як звір,
Ніде нікого – тільки з-поза гір
Повстанська слава котиться луною.
