Коли окраєць житняка
Мені, було, давала мати,
Я мусив спершу показати,
Чи не брудна моя рука.
Як жебраки, ішли не раз
Голодні, чорні переднівки, –
І хліб святим ставав, бо тільки
Він боронив од смерті нас.
А коло хліба на столі,
На самотканій скатертині
Лежала книга, як святиня, –
Людські надії і жалі.
То був “Кобзар”. Його не міг
Ніхто, не вмивши рук, узяти,
Бо він – святий, казала мати,
Він смерть народу переміг!
Його, мов хліб у чорний час,
Просили в позички сусіди,
Зціляючи серця завсіди
Тим словом, що прорік Тарас!
- Наступний вірш → Іван Гнатюк – Скіфи, гуни – вимерлі епохи
- Попередній вірш → Іван Гнатюк – Вже й май минає, а на горах
(Оцінок ще немає)