Моїй дружині
1
На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.
І посвітліли темні акварелі
Колимських краєвидів, посвітлів
Мій тужний погляд — відсвіт почуттів,
Тугих, як струни на віолончелі.
Ти провідною зіркою мені
Засяяла в неволі й освітила
Моє життя і світ на чужині.
Той світ покритий темрявою, мила,
Вона мені страшніша, ніж могила,—
Якби не ти — я згинув би у ній.
2
Ми всі про щастя мріємо в коханні,
Хоча воно й примарне, як мара,—
Дивлюсь на нього —
й серце завмира,
Ачей же ми обоє безталанні.
І вже довіку, цьковані і гнані,
Мов витурені з рідного двора,
Не знаючи ні щастя, ні добра,
Ми будем снити ними в завмиранні.
Колючий дріт. Неволя. Колима.
А ми шукаєм щастя крадькома,
Щоб хоч на мить зустрітися очима.
Ні пари з уст — бентежні й мовчазні,
Ховаємо кохання в таїні:
За нього тут карають невмолимо.
3
Давно від тебе вісточки нема,
Я записки як в прірву посилаю,—
Німим чеканням змучений до краю,
Вже й сумніви збираю крадькома.
Нестерпна туга душу обійма,
Куди від себе дітися — не знаю,
Я, наче грішник, вигнаний із раю,
В тяжкій розпуці їм себе їдьма.
Ні, я ще так не мучився, здається,
Я відвертаю спогади від серця,
Неначе гострі кулі чи списи.
А сумніви — нема від них одбою.
Невже так пильно стежать за тобою,
Що й голосу мені не подаси?..
4
Як диких коней в упряжі — насилу
Я стримую шалені почуття,
Я не боюся смерті, хоч життя
Мене ще так ніколи не п’янило.
Узаперті кохання — як горнило,
Само в собі згоряє без пуття,—
Я в сні — і то не маю забуття,
Немов у пеклі мучуся безсило.
Куди не гляну — вишки і дроти,
Але до них не можна підійти,
Хіба за мить до смерті — у відчаї.
Тут кожний день — як вирок на суді.
Якщо терпець увірветься — тоді
Той вирок, мабудь, куля увінчає.
5
Я був на попіл серцем перетлів,
Чекаючи обіцяної стрічі,
А ти немовби в іншому сторіччі
Жила, забувши мову почуттів.
Здавалось, я навік осиротів,
Готовий, не задумуючись, двічі
Піти на смерть, щоб глянути у вічі
Тобі хоча б крізь плетиво дротів.
Адже любов, закована у пута,
Стократ солодша й тяжча, ніж покута,—
Я мучився за мертвих і живих.
Коли ж, нарешті, зболена, мов знята
З хреста, прийшла, впросивши вартових,
Збагнув, що ти — ні в чім не винувата.
6
Твій поцілунок — з присмаком вина:
Лише пригубив краплю — й мимоволі
Сп’янів, немов, ослабнувши в неволі,
Я повний келих вихилив до дна.
Забув про біль, що душу розпина,
І про безправ’я в каторжній сваволі,—
Я в мить блаженства — день на видноколі
Спинив, здавалось, наче скакуна.
Коротка мить — і мусимо прощатись,
На те воно й побачення, щоб радість
Побачити й оплакати живцем.
І знов неволя — темна, як могила.
Ти з поцілунком в пам’яті лишила
Лиш присмак болю, тихого, як щем.
7
Барак, нічне освітлення, і нари,
І сплячі в’язні — царство кам’яне;
В кошмарах сну хтось іноді зітхне
Чи засміється, звикнувши до кари.
І знову тиша. Думи, як примари,
Обсіли й мучать сонного мене.
Уже за північ. Скоро калатне
Дзвінок «підйому» — й скінчаться кошмари.
Я жду його — як просвітку, ачей
Ти ні на мить не йдеш мені з очей,
Немов у сні, ввижаєшся крізь грати.
Який контраст — неволя і любов!
Я падаю під ношею оков,
То ще й любов’ю треба покарати.
8
Коли мене на розстріл поведуть
(Це може статись в будь-яку хвилину),
Я подумки побачу Україну,
Що вже на смерть засуджена, мабуть;
Побачу кров на шальках правосудь
(Хай бачить Бог!), пролиту безневинно,
І суть життя, і таїнство загину,
И твою любов, непізнану, як суть.
Побачу все, і щастя ілюзорне
Мене стоїчним спокоєм обгорне:
Я мучився, одначе — недарма.
І, закінчивши власну одіссею,
У світ, з якого виходу нема,
Піду, зігрітий ніжністю твоєю.
9
Важке твоє життя: Бутугичаг,
Цинічні жарти, й люті холоднечі,
І безпросвітний смуток, що, до речі,
Ще й дотепер просвічує в очах.
І вічний біль приреченості, й страх,
Що мимоволі стискує за плечі,—
Ти вся в собі — як в келії чернечій,
Не знаю, як твій дух ще не зачах.
Я не лише коханням і журбою,
А й кревним болем зв’язаний з тобою,
Несу його у серці, як і ти.
Твоє життя — як запис в протоколі.
Чи зможу я, конаючи в неволі,
Тобі хоч краплю щастя принести?..
10
Воно само, те каторжне кохання,
Прийшло до нас — нікого не кляни,
Нема у ньому нашої вини,
Благослови його хоч на прощання.
Ти від’їжджаєш завтра — це остання
У нас розмова… Боже, сохрани
Тебе в тяжкій дорозі з чужини —
Юдолі сліз і вічного страждання!
Востаннє усміхнись мені — й прости.
Забудь навік і вишки, і дроти,
Як можеш, то й мене забудь, кохана.
А я — нема тут вибору мені —
Сховаюся в своїй самотині,—
Така вже в мене доля безталанна.
