Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам’яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.
Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що стерегли його недремне,—
Один за одним стежили таємно,
Не боячись взаємної вини.
Але тепер, коли його не стало,
Ті лестуни та блазні, ледь живі,
Бо ж, може, руки декому в крові,
Гуртом його розвінчують зухвало.
Тепер вони міняють голоси
И свою вину приховують старанно —
Клянуть з трибун і мертвого тирана,
І культ особи в сталінські часи.
І воздають самі собі похвали,
Мовляв, ми не боялися ЧК —
Зі співчуттям, бувало, з літала
Квадрати таборів спостерігали
Що ж, табори — квадратні з висоти,
Їх легко в літаку спостерігати,
Не так, як тим, що боляче крізь грати
Дивились в них на вишки і дроти.
Тепер, коли вже Сталіна не стало,
Ті табори лиш в пам’яті живуть,
Вони так само знесені, мабуть,
Як їх творець з німого п’єдесталу.
Але якби підвівся він з труни
Й на мить явився в образі колоса,
То знов йому і оди, і доноси
Писали б ті придворні лестуни.
