Магістрал
На щоглах часу піднято вітрила,
В моїх очах нуртує далина,
Стремління за стремлінням вирина —
Жага плавби чуття мої збудила.
Пливіть до сонця, човники стремлінь,
Допоки день у погляді не гасне,—
Недовірки, маскуючись під гасла,
Не впеленають сонця в чорну тінь.
Не розклюють шуліки голубизни,—
Мені над світом райдугою висне
Пругка надія сонячного дня.
Хіба мені лякатись грозобою,
Коли душа звітрилена плавбою?
Пливу — і дума думу здоганя.
1
На щоглах часу піднято вітрила,
І я пливу, припавши до стерна,—
Вже зграя мрій над хвилями зрина,
Зникає в морі туга сизокрила.
Тривожно берег дивиться услід,
Вітри стають на диби, наче коні,
І на далекім обрії мій світ
Схвильовано простягує долоні.
Я допливу до тебе, світе мій!
Чекай мене під музику стихій,
Під музику — величну і печальну.
І суть не в тім (я думаю про суть!),
Чи допливу, чи хвилі проковтнуть,
Аби не прагнув тихого причалу.
2
В моїх очах нуртує далина.
Чайки вагань, не скигліть на негоду.
Я зневажаю далеч мілководу,
На мілині — півп’яді до багна.
На мілині зав’язнеш неодмінно,
На мілині — поріддя плазунів,
На мілині, мій світе-Україно,
Без тебе я зачахнув би, зіскнів!
І що мені розгойдані глибини,
Коли до тебе, світоньку, неспинно
Моя душа на весла наляга!
Я зневажаю ницих мілколазів,
Я зневажаю виплеканих блазнів —
Їх спопелить свята моя жага!
3
Стремління за стремлінням вирина,
Аж хвилі розлітаються на бризки,—
Я відкриваю світ собі з колиски,
Я відкриваю світ собі щодня.
І кожен раз оновленим стає він:
Чогось-таки не знав, не спостеріг,—
Він став для мене стимулом життєвим
У пошуках незвіданих доріг.
О світе мій — величний, нездоланний!
До тебе вічно йтимуть Магеллани
И вивчатимуть по-своєму тебе!
А ти стоїш на обрії незмінне,
Єдинонько — мій світе-Україно,
А ти вростаєш в небо голубе!
4
Жага плавби чуття мої збудила,
І вже мені турботи — не до сну,
Вже поглядом обходжу далину —
Неспокій підхопив мене на крила.
Тривожуся, що атомні вогні
Вже блискавками крешуть над тобою,—
О світе мій, як хочеться мені
Перепливти цю темінь громобою!
А блискавки — як танці на мечах,
А блискавки — тигрицями в очах —
Вигулюють на обширах звологлих!
Не відаю, куди мені пливти.
А хвилі часу б’ються об борти
Моїх стремлінь з вітрилами на щоглах.
5
Пливіть до сонця, човники стремлінь,
Пливіть крізь насторожені тривоги,—
У морі не питаються дороги,
Не нарікають в морі на далінь.
Метелики — і то летять на вогник,
Летять, хоч крильця, може, спалахнуть.
Чи ж варт, злякавшись обширів тривожних,
На мілині знікчемнювати путь?
Пливіть, пливіть, бо сонце — не жар-птиця,
Хто звикне в тьмі — тим сонце й не
присниться,
І сліпота загляне їм до віч.
Байдужість їхня — їх же й покарає.
Лиш ті, що люблять далечі безкраї,
Пливуть до сонця суднами сторіч!
6
Допоки день у погляді не гасне,
Цінуйте серцем вистраждану мить,
Бо час — не птах, що в вирій полетить
І навесні прилине своєчасно.
Ніколи мить не сяде на плече
І, мов голубка, в очі не загляне,—
Замиготить — і в далеч утече,
Як олень в хащі з тихої поляни.
І ссатимуть вас черви каяття
За згаяне, розтринькане життя,—
Не знайдете прощення у сумлінні!
І, дивлячись на знівечену путь,
Нащадки вас добром не пом’януть,
Якщо в житті ви пройдете — як тіні.
7
Недовірки, маскуючись під гасла,
Пильнують вас, не відаючи снів,
Щоб часом хто з вас яблучка не з’їв
З пожовклої Адамової казки.
Самі без няньки немічні вони,
А шиють вам костюмчики на виріст
І забобонно вірують в чини,
Докіль душа не здійметься у вирій.
Смішні, марудні виплеканні нянь,
Без власних мрій, без власних сподівань
В осінню ніч відчалюють безслідно.
Закохані у царство темноти,
Відчалюють наосліп, мов кроти,
Ні разу не поглянувши на світло.
8
Не впеленають сонця в чорну тінь
Бездушні мудреці і генерали,
Так само, як його не впеленали
Диктатори й руїнники святинь.
Навколо нього вишиють орбіти
Ще не одні флотилії століть,—
Лиш той за ним із мороку не піде,
Кого не вабить сонячний зеніт.
Не оскверняйте сонця сліпотою,
Воно й у дні імлистого застою
Незримим світлом тягнеться до вас.
Нема над нього іншої вам правди
Усе єство на соненько направте,
Допоки день в очах вам не погас!
9
Не розклюють шуліки голубизни,
Не вип’ють зору людського з орбіт,—
Повіє вітер злагоди — і світ
Вишневим соком, а не кров’ю бризне.
І хвилі колисатимуть весну,
І роси напуватимуть колосся,
І, може, я до світку не засну,
Вслухаючись у тихе передгроззя.
І, може, з серця виспіваю я,
О світе мій — калинонько моя,
Невгасний біль, знекровлений за тебе.
Той біль, як відсвіт сонця на мечі,
Як смолоскип, і в пітьмі, і вночі
Горить мені, сягаючи до неба.
10
Мені над світом райдугою висне
Пізнання семизвучного ім’я,—
У ньому вічна молодість моя
І паморозь останньої сивизни.
З тим іменем під музику громів
Я слухаю весняне проростання,
В тім імені — любов моя і гнів,
Мої печалі й радощі світання!
І хто мене тим іменем кляне,
Хто гірко ним зневажує мене,
Той сам не гідний власного імення!
В тім імені і честь моя горить,—
Якщо б його згубив я хоч на мить
Нічого б не залишилось у мене!
11
Пругка надія сонячного дня
Прокльовується паростком з-під снігу,—
І я вже розпукаюся, веснію,
Скресає крига з серця, як броня.
І ви, зловіщі ворони, не крячте!
І ви, папуги немічні, замріть! —
Встає мій світ, належавшись добряче,
Встає мій світ з-під холоду століть!
І вітер має крилами відлиги,
І юні Нестори мережать книги
На чистому пергаменті небес.
Ген-ген весна веселиками лине.
Вітай її усмішкою, калино,
Бо з губ твоїх вже приморозок щез!
12
Хіба мені лякатись грозобою,
Коли душа нуртує — аж кипить,
Коли стає ареною блакить
У поєдинку блискавки з імлою?
Міцні дерева гнуться, як шаблі,
І знову підіймаються до битви,
Лише кущі, припавши до землі,
Шепочуть перелякано молитви.
О, як вони тремтять тоді — аж мруть!
А в післягроззя чваняться, мабуть,
Що не страшні грімниці дрібнорослим.
Але навіщо гнутись дрібноті?
Громи ж бо в того цілять, хто в житті,
И згинаючись, не кланяється грозам.
13
Коли душа знесилена плавбою,
Коли в’ялить її самотина,
То згибіє у гавані вона
Над вицвілою неміччю-журбою.
Не піде в море тільки боягуз,
Бо відчайдушний з якоря зірветься,—
Ганьба того настигне, хто загруз
У власній нерішучості по серце!
Хто жабуринням затишку обріс —
Не знатиме ні усмішки, ні сліз
І батьківська земля його не прийме!
А як мені?.. Вирує течія…
А що ж мені, калинонько моя?
Пливу, пливу — розкрий мені обійми.
14
Пливу — і дума думу здоганя.
Переді мною — вимріяна далеч.
Даремно чорні сумніви, як галич,
Кричать — тривожать душу серед дня.
Я не зійду із курсу через них,
Не повернуся з обраного шляху
І не злякаюсь недругів своїх,
Що радо повели б мене й на плаху!
Я бачу рідний берег! Ця плавба
В мені — як пісня в серці,— а хіба
Буває справжня пісня без натхнення?
Докучили вже вигадки нудні.
Плавбо моя, будь совістю мені
В пізнанні семизвучного імення!
