Поле – тихо й п’янко до нестями,
Як в степу – ні цяточки ніде,
Тільки жайвір в небі над житами
Срібну нитку весело пряде.
Все таке святе і первозданне –
Збіжжя, роси, квіти польові,-
Наче крига, тріскає і тане
Щось важке в душі і в голові.
Обережно рухаюся – шкода
Збити з чогось порох чи росу,
Адже тут ця первісна природа
Богом перетворена в красу.
Як душа – тендітна і тривожна.
Тішить очі. Родить врожаї.
А проте беззахисна – і можна
Як завгодно нищити її.
