Як нещасний старець, у сухотницькій зморі,
Збайдужілий до світу й свого майбуття,
Я з неволі, немов з катастрофи на морі,
Повернувся, уздрівши загробне життя.
Я вже був примирився із вироком долі,
З тим, що руки на грудях в неволі складу,
Вже й ніколи не снив, що в родинному колі
Рятівне забуття, як в нірвані, знайду.
Може, лиш материнська любов і тривога,
Біль її, що у серці хрестом кам’янів,
Умолили, власкавили долю і Бога,
Щоб на милість до мене змінили свій гнів.
І звершилося їх милосердя: можливо,
Я на те й не помер, щоб звершилось воно,—
То нічого, що вже маловіри ні в диво,
Ні у боже знамення не вірять давно.
Я немовби воскрес, повернувшись додому
(По-домашньому пахне березовий дим),
Але трудно повірити навіть самому
В те, що я повернувся з неволі — живим.
