У терновій славі й самотині,
Звикнувши до злиднів та нікчем,
Як святий пустельник у яскині,
Жив поет, зацькований царем.
Жив у самозреченні, піднявши
Над собою Слово, як Атлант,
В гнівній непокірливості завше
Він беріг і гідність, і талант.
Усіма покинутий, забутий;
Мов чужий у рідній стороні,
Вірив лиш у гамлетівське бути,
В те, що він ще буде й на коні.
І на зло цареві й царедворцям,
Що цькували й ганили його,
Він у слові жив собі лиш творчим
Болем самозречення свого.
Сам себе викрешував із слова
І згоряв у творчості дотла,
Ждав тієї миті, щоб тернова
Слава, як троянда, зацвіла.
Кров’ю віршів сходив ради неї,
Не боявсь ніяких заборон,
Таж поети творчістю своєю
Вже не раз розхитували трон.
Цар немов отямився і з ляку
Мусив попустити поводи,
Щоб його приборкати чи якось
Приручити — й збутися біди.
Присипляв похвалами й грошима,
Гладив по наїженій душі,—
Обертав поета в херувима,
Щоб співав йому отченаші.
Не жалів ні меду, ні отрути,
Був такий спокусливий, як змій,
Міг би цілий світ перевернути
У лукавій хитрості своїй.
Він же знав, що ласкою зуміє
Хоч кого круг пальця обвести,—
Царська ласка — наче лейкемія,
Що з’їдає душі і хребти.
І поет, потрапивши в тенета
Царської облуди, занімів,
Впав у ситу видимість поета —
Найстрашнішу форму лейкемій.
Як рахітик, зводився на ноги,
Мов не чув, що звихнутий хребет.,
Ну а слава — слава мимо нього
Полетіла, вирвавшись з тенет.
