Стемніло — скінчилася денна робота,
Вже й світло на табір упало, як шок.
Я на ніч в барак, мов у рот кашалота,
Як завжди, з глотою розводу прийшов.
Стою коло печі, наставивши руки,
А піч лиш димить — ні вогню, ні тепла,
І нічим обмити їдкої пилюки,
Що в шахті всі фібри забила дотла.
Сяк-так сполоскав їх у пригорщі снігу,
Утерся й, одбувши вечерю, приліг,
Аби вже нарешті про денну кормигу
Забути — й заснути, не чуючи ніг.
— Сьогодні ж Різдво,— хтось зітхнув
мимоволі.
— Різдво,— донеслося, немов з-під землі.
Те слово із серця звалилося — й долі
Упало, розбившись на болі й жалі.
І рухнули спомини — важко, мов скелі,
Засипали в серці різдвяне тепло,
Що, наче даремне волання в пустелі,
До самого ранку нестерпно пекло.
