1
Пізня осінь — час не журавель,
В думці й то ніхто його не зловить,—
Ми немов з-за тридев’ять земель
З’їхались до матері на сповідь.
Вперше так згуртовано усі
З’їхались до матері на свято
І, відбиті в маминій сльозі,
Стоїмо у хаті винувато.
Обігнавши спомини й літа,
Цілим родом з’їхались до мами
И дивимось, як мати, мов свята,
За столом сидить під образами.
Дивимось, завмерши круг стола,
І не можем збутися провини:
Ніби ще й на світі не жила —
Вже вісімдесяті роковини.
У задумі, зігнута, сидить,
Так — мов не на покутті, а скраю,
Нітиться й радіє мимохіть —
У щасливій миті завмирає.
Як дитина, дивиться кругом
І мовчить. Малесенького зросту.
Вже давненько мати й за столом
З немочі спирається на костур.
Щось болюче в спині, мов правець,
Невмолимо гне її на старість,—
Сили вже звелися нанівець,
Лиш терпіння й немочі зостались.
Але все од серця відлягло,
Тільки нас побачила у хаті,
Землянисті щоки і чоло
Зашарілись, наче при багатті.
І в очах печально-голубих,
Де вже зір тремтить на волосинці,
Теплий усміх зболено застиг,
Гріючи принесені гостинці.
Ті гостинці в маминій руці
В’януть, як нездійснені надії,—
Мати їх складає на стільці,
Дякує й чомусь ніяковіє.
А сестра тим часом — за своє,
Так, як і належить господині,
Накриває стіл і подає
Всякі страви й вироби гостинні.
Час уже подумати й про тост,
Тобто словом — просто, без надриву,
Через долю матері навпрост
Перейти, немовби через ниву.
Мати притаїлася і жде,
Тиха-тиха — подиху не чути,
Лиш обличчя, змучене й худе,
Світиться у сутінках осмути.
Жде простого слова — не хвали,
Це мені ще змалечку відомо,
Та слова до горла підійшли
Й, наче брили, сперлися у ньому.
Я забрів у спомини — й мовчу,
Я немовби здався їм на милість,—
Як сльоза на кінчику плачу,
У мовчанні вічність зупинилась.
2
Мамо! Як же в слові осягти
Те, що і в житті неосягненне? —
Кожне слово падає на мене,
Мов круте каміння з висоти.
Я тебе вовік не переплачу,
Ради тебе, може, і живу,—
Я в тобі, як пам’ять родову,
Бачу рідну хату і Дзвинячу.
Вічним болем бачу віддалі,
Як жили ми вкупочці в тій хаті,
Наче пуповиною прип’яті
До своєї рідної землі.
Бачу наші яблуні, і вишні,
І кімнатні квіти на вікні,
Домоткані рядна і лляні
Рушники й мережки дивовижні.
Бачу і рівнесенькі грядки,
Ті, що ти плекала на городі,
І біду, заховану насподі
Пам’яті, й забуті могилки.
Хто тепер без нас їх доглядає,
Як усі байдужі й до живих? —
Я крізь сльози думаю про них
І в душі їх мир оберігаю.
Я і нині — подумки — в твоїй
Долі, подарованій як віно,
Занімівши, бачу Україну —
Рідне сонце в краплі дощовій.
У твоїй задумі, що тужливим
Зором німо дивиться на світ,
Бачу нашу осінь — переліт
Журавлів, написаних курсивом.
Бачу втому в зморшках на лиці
І в руках, що сперлися на костур,
Але як дійти мені до тосту,
Щоб не збитись десь на манівці?
Тост — то щось інтимніше за слово,
То твоє подвижницьке життя,
І мене замучить каяття,
Як у чомусь схиблю випадково.
Я у світ ішов нелегкома,
Я, немов напуття, у дорогу
Взяв терпіння матері,— нічого
Тяжчого й святішого нема.
3
Я скажу у тості, як до мами
З мовчазної безвісті крізь біль
Часто заповітними думками
Линув, знемагаючи в тужбі.
Линув, незважаючи на втому,
Наче з того світу — з небуття,
Через сни і спомини — додому,
В світ її тривожного життя.
Я ж його і з розповідей знаю,
І з того, що бачив очевидь,
Що й тепер, як спомином торкаю,
Наче зуб уражений, болить.
Я німів, як мати повідала
Про своє заміжжя — про те зло,
Що в нерідній челяді, бувало,
Ненаситно душу їй пекло.
Хоч-не-хоч, а кожному догоджуй,
Всіх і облатай, і обпери,—
Хтось, бува образити охочий,
І безкарно скривдити з хандри.
Але мати — батькові ні слова,
Тамувала й сльози мовчазні,—
Всіх була задобрити готова
Задля миру й згоди у рідні.
І лише, як змову, що зоріє
В задумі — без спільників і зла,
Потайки виношувала мрію
Про куточок власного житла.
День і ніч ту мрію колихала,
Гріла під подушкою не раз,
Тільки нею, змучена, зів’яла,
Захищала душу від образ.
Не могла поскаржитись нікому,
Адже долю вибрала сама,
Так спішила заміж — ніби з дому
Утікала, суджена всіма.
Ті родинні осуди й знущання
Не щадили й мрії про житло,—
Може, тільки батькове кохання
Матері пристанищем було.
Легше в ньому й осуди сприймати,
І прощати кривдників своїх,—
Все в коханні витерпіла мати,
Замоливши біль його, як гріх.
І удвох, обходячи скандали,
Батько й мати, наче по зерні,
По гіркому грошику складали
На свою хатину — без рідні.
І жили, і мучилися нею,
И тільки крокви похапцем звели —
Поділились злиднями з ріднею
І втекли, неначе з кабали.
То дарма, що, може, в тій хатині
Голі стіни й дах без накриття,
Тішились, що матимуть однині
В ній своє і право, і життя.
І од щастя, змучені до краю,
Цілували стіни й образи,—
Я й тепер їх радість пам’ятаю —
Усмішку болючої сльози.
4
Рік за роком — вже їх не здогнати,
Як на мості коней вороних,—
Я болючим спогадом до них
Забігаю з маминого свята.
Я хапаю їх за поводи —
Ті роки, побачені на мості,
А вони полохаються в тості
І летять, не знаючи — куди.
Легше, мабуть, серце зупинити,
Ніж у кадрах спогадів — роки,—
Кожний кадр у них віддалеки
Воскрешає горе пережите.
Рік за роком — з цокотом копит,
Я за ними — думами й словами,
Ні, я не звертаюся до мами —
Йду по тернах споминів на спит.
День сьогодні світлий, як молебень.
Гості вже сідають за столи.
А старенька мати з похвали
Крадькома ховається у себе.
Вже й чарки наповнили зяті,
Скромні і пісні — як на молитві,—
Всі чекають дійства, лиш обидві
Сестри ще витають в забутті.
Я торкнувся поглядом до брата —
Час, мовляв же, братись за обід,—
Діти, внуки, правнуки — весь рід! —
Зачекались маминого свята.
Всі на нього з’їхались, нема
Тільки батька — спить десь на чужині, —
У своїй самотності і нині
Мати буде нидіти сама.
5
Зникла мить, врочиста і святкова,
Всі заворушились круг стола,—
Почалося дійство — і розмова,
Як бурхлива річка, потекла.
Про усяку всячину, щасливі,
Гомоніли, справді як брати,
Бо коли ще трапиться можливість
Так родинно душу одвести.
Та розмова якось непомітно
Перейшла у пісню — у журбу,
Ні, ми не співали — заповітне
Споминали мамину судьбу.
Нам та пісня душі зогрівала,
Ми немов зливалися у ній,
Тільки мати гірко не співала,
Замкнута в самотності своїй.
Непорушне, стомлена й змарніла,
Мов на тризні, в чорному вбранні,
З нерозлучним костуром сиділа,
Слухала ту пісню, як у сні.
Я в дитинстві чув, як сиротливо
Мати, відкладаючи шиття,
Ту родинну пісню, наче ниву,
Засівала тугою життя.
Чув її щоліта серед поля
І над рукоділлям — щозими,—
То не пісня — материна доля,
Вишита словами і слізьми.
Але, видно, вже її навіки
Одспівала мати в самоті,
И ми без неї — наче без опіки
Сироти, покинуті в житті.
Мати в ній викохувала зроду
І народну душу, і красу,—
Як же я ту пісню до народу
У простому слові донесу?
Всі гуртом на маминому святі
Ми її виводили, як нить,
Поки не завважили, що матір
Наша пісня — в пам’яті болить.
6
Вже війна ішла до горизонту,
Десь аж за Карпатами гула,
Але ще так само до села
Йшли безногі воїни із фронту.
І щодня, чекаючи листа,
Ми ловили погляд листоноші,
Наче вирок суду, в насторожі
Брали пошту, зціпивши уста.
Ми жили тривогою за батька,
Місця не знаходили собі,
А найбільше мати, що в тужбі
День і ніч горіла, як лампадка.
Часто, переборюючи страх,
Уночі ставала на коліна
Й, мов свята покутниця, уклінно
Цілу ніч молилася в сльозах.
У важкому розпачі болящо
Піднімала погляд і без слів
Захисту просила в образів,
Кинута з дітьми напризволяще.
Всіх святих благала, щоб вони
Зглянулись над нами, всеблагії,
І, немов у співі літургії,
Повернули батька нам з війни.
Всі тоді надіялись на Бога —
Іншого рятунку не було,
А проте, виходячи в село,
Не могли позбутися тривоги.
Не було спокою й від облав,
Що в селі тоді бешкетували,
Через них і в запічку, бувало,
Страх на наші душі полював.
Засвіту вривалися до хати,
Так брутально — ніби на грабіж,
Мимоволі здатні ні за гріш
Будь у кого душу відібрати.
Де кого схопили — силоміць
Брали нас ті масові облави
Й, наче арештантів, без управи,
Малолітніх, гнали до в’язниць.
Як овець на стрижку, табунами
Гнали, злі, що ми не на війні,—
Скільки раз на допитах мені
Добавляли віку стусанами!
Я від страху мовчки полотнів,
Підліток — куди мені в солдати?
Але кат не міг же, щоб не дати
Попід ребра кілька стусанів.
Вічно пам’ятатиму, як Боков,
Туполобий слідчий і боксер,
Бив мене у надцять атмосфер,
Бив із насолодою, аж цмокав!
І, аби скалічити життя,
Норовив заплутати на слові,—
Кулаками вчив мене любові
До свого народу і вождя.
7
Мабуть, я довіку не забуду
Ні його науки, ні мети,
Не добившись доказів, без суду
Хоч би кості жертві потовкти.
Він знущався з неї невмолимо,
Вірний і законові, й собі,
Катував, не відаючи стриму
У своїй жорстокості й злобі.
З виробленим навиком і хистом
Він дивився в очі, як удав,—
Просто був уродженим садистом,
Що усе на світі потоптав.
В портупеї, зціпивши камінне
Щелепи, нікого не щадив,—
Якби міг, то б цілу Україну
В кам’яні застінки посадив.
Люто грався силою ударів,
Весь прищастий, зморщений, рябий,
Може, й передчасно він постарів
Од патологічної злоби.
Він у ній доходив до нестями.
Звідки в ньому бралась та злоба? —
Кажуть, він, знущаючись над нами,
Прагнув з себе вигнати раба.
Так чи ні — нелегко відповісти,
Хоч питання начебто просте,
Але страх, що сіяли чекісти,
Ще й тепер упевнено росте.
Все святе топталося в людині,
Всім крутили душі і хребти,—
Страшно навіть згадувати нині
Те, що нам судилося знести.
8
Пам’ять болю — хто її не знає?
Я згадав, як мати, ледь жива,
Над листом, ковтаючи слова,
Наче пташка, билася в одчаї.
Завмирала й квилила над ним,
Тим листом в цивільному конверті,
Не сприймала батькової смерті,
Що прийшла сповіщенням страшним.
Хтось із добротою, співчутливо
Написав нам скорбного листа,
Але нас усіх ця доброта
В саме серце вдарила зрадливо.
І аби позбутися того
Почуття роздвоєності — часто
Мати удавалась до начальства,
Щоб воно розрадило його.
Та начальство, сите і здорове,
Що в тилу, не нюхавши війни,
Знало тільки вислуги й чини,
Кепкувало з маминої мови.
Гірко мати скаржилась тоді,
Як воно цинічно і зухвало
В непристойних натяках, бувало,
Насміхалось з матері в біді.
Бачило, що мати молода ще,
И обертало біль її у жарт,—
Що йому людина? — Без ножа
Страдну душу краяло болящо.
Я у гніві замкнуто мужнів,
Я мовчав, хоч все в мені кричало,—
З маминої кривди і печалі
Виростав, мужніючи, мій гнів.
Пам’ятаю, як після війни вже
З круглим штампом давнього числа
Через кілька місяців прийшла
Похоронна звістка, запізнившись.
Мати брала батькові листи,
Ридма перечитувала всоте,
Щоб німий відчай перебороти —
Чорну руку смерті одвести.
Всоте кров’ю сходила над ними,
До всього байдужа і глуха,
Може, тільки боязню гріха
Відвернула щось непоправиме.
Як не тяжко вижити було —
Вижила, затверднувши, мов камінь,—
Ми тоді завважили, що мамі
Перша зморшка впала на чоло.
9
Біди ходять парами — й у мами
Скоро друга зморшка пролягла,
Наче свіжі скиби між бровами
Хтось поклав упоперек чола.
Але нам було вже не до зморщок,
Ми їх і не бачили, мовляв,
Бо тривожним голодом у горщик
Переднівок з двору заглядав.
Він прийшов негадане — той голод,
Повернувся біженцем з війни
И до зерна комірчину й стодолу
Вимів ще задовго до весни.
Цілу зиму в хлягози і хуги,
Гнані ним, тим голодом, у світ,
Йшли до нас і з Брянська, і з Калуги,
Йшли попідвіконню — в недорід.
Йшли, обдерті й виснажені, ніби
Жебраки, дратуючи собак,—
Як же дрібку борошна чи хліба
Їм не дати, Господи, ну як?
Ми ж не можновладці, а господні
Страдники, як сказано в письмі,—
Крихтами ділилися, голодні
І війною скривджені самі.
Як могли, мирилися з їдою,
Продавали рядна й рушники,
І до літа з горем та бідою
Якось перебилися-таки.
Вже у полі жито квітувало
І шаріли ягоди в саду,
А у нас і висівок не стало,
Перейшли на зелень — лободу.
Щось внутрі скипалося у мене,
Забивало дух — не доведи,—
Як вона не їлась — та зелена
І нудна лемішка з лободи!
Та найтяжче мучився мій братик,
Він же був голодний, як і ми,
Плачучи і давлячись, затято
Їв її, заправлену слізьми.
Вимазаний зеленню до вилиць,
Мовчки їв, спадаючи з лиця,—
Ми щодня на біль його дивились,
І щодня нам краялись серця.
А ночами снилися плакати
І портрети мудрого вождя…
Але я не буду викликати
Їхніх духів — я їм не суддя.
Ті контрасти в пам’яті — як шрами,
Їх і час не витравить, мабуть,—
Ще вони і в мене, як у мами,
Передчасні зморшки покладуть.
10
Похоронна, голод і, нарешті,
Наче грім на голову — арешт,
Хоч тепер вже й Бог не розбере,
Хто й за віщо мучився в арешті.
Серед тої тьмущі бідолаг,
Лиш пушок засіявся під носом,
Був і я штампований доносом —
Кандидат у каторжний Берлаг.
Всі були приреченими, звісно,
Беззаконня мітило усіх,
Навіть той, що й рухатись не міг,
Був тоді під наглядом зловісним.
Кожне слово чули шпигуни,
Мали вуха — сутінки і стіни,
В завмиранні цілої країни
Ми чекали кари — без вини.
Суд не міг нікого оправдати,
А чому — донині не збагну,
Всім однаковісіньку вину
Пришивали, кинувши за грати.
І німіли стогони й плачі,
Як в глухих льохах Середньовіччя,—
Недаремно падали у відчай
Ті, що йшли на допити вночі.
Недаремно, знаючи зарані,
Що їх жде, прощалися з життям,
Адже слідчі, віддані властям,
Вибивали докази в зізнанні.
Я пізнав як істину їх лють
У її найвищім апогеї,—
Ті кати жорстокості своєї
Вчилися в люципера, мабуть!
Я не був вибагливої вдачі
І звикав до слідства та тюрми,
Хоч не раз і зрошував слізьми
Мамині тюремні передачі.
Я затятий — змалку не люблю
Маминих синочків, а в неволі,
Згадуючи матір, мимоволі
Розкисав і плакав од жалю.
Добре знав, як матері ведеться,
Як її не милують в селі,
И гострі болі, наче вухналі,
Повертались в мене коло серця.
11
Чорні дні і думи взаперті.
Карцери і допити ночами.
Я, немов розп’ятий на хресті,
Припадав молитвою до мами.
Більш, ніж мук, боявся передач,
Знаючи, що мати — під тюрмою,
Десь у черзі, стримуючи плач,
Через мене гибіє за мною.
Я хапавсь за грати — і очей
З тої черги в щілині не зводив,—
Скільки мати вистояла черг
На вузеньких смужках пішоходів!
День у день тривожно, мов ключі
Журавлині, до стовпотворіння,
Простягались черги в тисячі
Кілометрів людського терпіння.
Вся країна, в горі догола,
Страшно, мов колючими дротами,
Чергами обснована була,
Сміючись і плачучи над нами.
Я зустрівся з матір’ю на страсть.
Після ночі допитів. Ще зрана.
Та щаслива зустріч, як напасть,
Трапилась негадане й неждано.
Я побачив матір оддалік.
В довгій черзі. З ношею на плечах.
Серце (ледве ноги поволік)
Стукнуло — й на дріб’язки. Як глечик.
Вже у брамі, глянувши назад,
Я почув, стривожений за матір,
Як із черги мати навдогад
Щось до мене крикнула в сум’ятті.
Але слідчий, гримнувши дверми,
Перервав той крик пополовині,
Віком тиші в темряві тюрми
Задушив його, як в домовині.
Страсний день — ми стрілися на страсть,
Що ж, бувають вдачі і невдачі,—
Я не знав, що вже не передасть
Він мені на свята передачі.
Я мовчав, я й дихати не міг,
Знаючи, що мати за стіною,
Десь у черзі, падаючи з ніг,
Через мене — гибіє за мною.
12
Де я міг подумати тоді,
У кромішній камері, що згодом
Будемо за чаркою всім родом
Споминати роки молоді?
Ми таки здогнали їх на мості,
І тепер, на старість, звідусюд,
Після всіх принижень і осуд,
З’їхались до матері у гості.
Наче після згаслої чуми,
Ще недавно цьковані і гнані,
Гоїмо в болючому єднанні
Спомини, освячені слізьми.
Плачемо й сміємося — щасливі,
Що зібрались вкупці хоч на день,
Ми немовби маримо, лишень
У якомусь дивному пориві.
Всі гуртом говоримо й щомить
В збудженні збиваємося з теми,—
Найчастіше згадуєм про те ми,
Що донині кожного болить.
Материне свято — і, як завжди,
Похоронна, голод і тюрма,—
Ніби інших тем у нас нема
Чи замало зболеної правди.
Та болюча правда не дає
У розмові паузи спіймати:
Вже не раз підхоплювалась мати,
Щоб усім повісти про своє.
Я дивлюсь на неї і, завмерши,
Слухаю — ні свята, ні рідні,
Тільки біль, що ятриться в мені,
Хоч його і чую вже не вперше.
Чую кожним нервом — не оглух,
І ніхто оглухнути не змусить,—
Все життя тремтітиму від струсів,
Що із нас витрушували дух.
Ну а трус, влаштований у мами,
Просто не вкладається в умі:
Як вони в бездушності німій
Ні за що знущалися над нами!
Що їм лемент заспаних сиріт,
Кинутих з постелі на долівку,
Чи ячмінь надодні переднівку
По снігу розсипаний, як шріт?!
Що їм, стерши з пам’яті торішній
Голод, зерно висипати в сніг?! —
Каїни ж не думають про гріх,
Живучи в ненависті зловтішній.
Все перетрусили — до золи,
Висипали з мищини квасолю,
Мов не трус робили в нас, а волю
Узяли за обшивку й трясли.
Гірш вовків — ні жалю, ні закону,
Думалось, що хату розтрясуть,—
І тоді не втишилась їх лють,
Як знайшли у скрині похоронну.
Але мати все пережила.
І живе. Як іскра дотліває.
Ні на кого в серці не ховає
Ні лихого осуду, ні зла.
13
Після суду, тобто трибуналу,
Хоч мене судили — не її,
Мати так потрапила в опалу,
Що й забула злигодні свої.
Де не йшла — ввижалися фіскали,
Мучилась, хай милує господь,—
Так їй мною очі витикали,
Хоч бери і з хати не виходь.
Заглядали в душу і в минуле,
Всю, мовляв, провірили до дна,—
Як тоді водилось — не забули
І про конфіскацію майна.
Серед дня наїхали чужими
Фірами, немовби на розбій,
Вдерлися до хати й невмолимо
Брали все, що бачили у ній.
Потоптавши людяність і право,
Брали і півмітки, й полотно,
І стола, і мисника, і лаву,
И саморобні крісла — заодно.
Відра, ночви, кадібця на воду,
Посуд, одяг, рядна, подушки,—
Все хапали “іменем народу”,
Навіть те, що й, може, не з руки.
Лаву перерізали — незручно
Довгу річ було їм волокти,
Хоч ту лаву батько власноручно
Сам зробив — і бильця, і шпунти.
І коли грабіжники-пігмеї
Коїли те варварство страшне —
Мати впала з розпачу на неї
И закричала: “Ріжте і мене!”
Ледве маму витурили з хати,
Кажуть, не було на ній лиця,
А надворі люті супостати
Вже кінчали клуню і хлівця.
Забирали збіжжя і солому,
Крокви, лати, китиці старі,—
Не було страшнішого содому,
Як тоді у нашому дворі.
Не лишили й трухляді на дрова,
Все забрали й знищили дотла,
Тільки пси десь гавкали й корова,
Тягнучись за валкою, ревла.
Стала мати — пустка і руїна.
Ось тобі і право, і життя.
Залишилась їй лиш голостінна
Хата — безпритульне сиротя.
Не судилось щастя в ній зазнати,
Марно нею тішилися ми,—
Скоро я довідався, що мати
Вибралась світ за очі з дітьми…
Так — немовби коміть головою
Кинулась в життєву круговерть,—
Добре, що сама, що без конвою —
Не в сибірські дебрі чи на смерть.
Скільки їх, святих і безборонних
Благородиць — наших матерів,
Як нещасних в’язниць, у вагонах
Вивезли на муки — без судів!
Тисячі, мільйони — не злічити,
Не знайти й могил їх в чужині,—
Їхні сльози й горе пережите
Вічно будуть ятритись в мені.
Я не раз в неволі мов спросоння
Чув у серці голос молитов
І благав, щоб вирок беззаконня
Стороною матір обійшов.
Беззаконня. Злочини… Де ж винні?!
Наче все робилося само.
Все-таки ми вижили, і нині
З матір’ю всі разом сидимо.
Сидимо й говоримо. Щасливі.
Цілим родом — сестри і брати.
Хоч на старість трапилась можливість
Так родинне душу одвести.
14
Колима — усім вона відома.
Вже про неї складено й пісні.
Не одному з холоду на ній
Тіло й душу зводила судома.
І сніги, і бескиди німі,
Вічний голод, каторга, сухоти,—
Трудно й нині страх перебороти
Тим, хто був тоді на Колимі.
В лагерній сваволі я всі кола
Дантового пекла перейшов,—
Може, лиш до матері любов
Смерть мою у ній переборола.
Я не раз, готовий на дроти
Кинутись, шептав як заклинання,
Щоб хоч трішки мамині страждання,
Мов сакви в дорозі, піднести.
Подумки, завдавши їх на плечі,
Йшов і падав, наче під хрестом,—
Я своїм жаданням, як джгутом,
Зупиняв сухотні кровотечі.
І нарешті — воля! Вісім літ,
Як в чернетці, викреслено з долі,
Але я відвик вже був од волі,
Не хотів дивитися й на світ.
Я, немов навпотемки із нетрів,
З того світу вибрався тоді,—
Пронеслись, як шторми по воді,
Тисячі сибірських кілометрів.
Ось і дивні обшири степів.
Кілька хат, подібних, як близнята.
Допитавсь, де материна хата,
Й на поріг схвильовано ступив.
Щось у горлі дух перехопило —
Не впізнав ні брата, ні сестри:
Вісім літ минуло — й з дітвори
Вигнались обоє, як стропила.
Бідна мати, кинувши телят,
Підтюпцем примчалася із ферми,
Впевнена у тому, що тепер ми
Будемо щасливіші стократ…
Тішилась, не знаючи, звичайно,
Що нам доля завтра принесе,
Бо якби дізналася про все,
То, напевно б, згинула з відчаю.
Як було дізнатись їй, самій
Безнастанно цькованій і кволій,
Що мені, безправному, на волі
Буде тяжче, ніж на Колимі?
Кілька днів ми щастя святкували —
Воскресіння нашого життя,
Думали, що вже без вороття
Наші біди в світ помандрували.
Рятували душі як могли.
Воля нам здавалася святою.
Та літа бездушного застою
Навіть в душах волю розп’яли.
…Вже давно забулася та зустріч.
Гояться і враження, і біль.
Вся епоха в маминій судьбі
На очах відбилася, як в люстрі.
Мати в ній не йшла на компроміс
Із своєю совістю, одначе
Корінь роду, вирваний в Дзвинячі,
В іншу землю — так і не проріс.
15
Звечоріло — всі наговорились,
Позбирали посуд зі стола,
І, почувши втому та безсилість,
Мати, помолившись, прилягла.
Я присів скраєчку біля неї —
Гострий біль протяв мене, мов ніж:
Страшно ждати немочі своєї,
А коли приходить — ще страшніш.
Боже! Скільки мати через мене
І тривог, і мук перенесла! —
Вже душа у неї — як священна
Плащаниця, спалена дотла.
Все життя не відала спокою,
Забувалась лиш в отченаші,
Мабуть, вже й клітиночки живої
Не лишилось в маминій душі.
Все у ній таїла: і нестримні
Сльози, й нарікання на біду,—
Так і чую: “Господи, прости м’ні,
Як на себе руки накладу!”
Не гадала старості діждати,
Не жила, а вже й вісімдесят,
Хоч, напевно, з нинішнього свята
Страшно їй оглянутись назад.
Подивлюсь на зморщене обличчя,
Мов на вир крутої течії:
Кожна зморшка — наче таємнича
Лінія життєпису її.
Кожна зморшка — зболена й тривожна,
Я вже їх читаю навманці,
Хоч мені й не снилося, що можна
Прочитати долю на лиці.
Навіть руки — свідки її долі:
Вузлуваті, репані, худі,—
Так лежать у неї на подолі,
Як рабині, злігши по труді.
Через їхню зриму слабосилість
Біль мене й на мить не полиша:
Може, тими зморшками покрилась
І її опечалена душа?
Вже нічого маму не цікавить,
Долі ж і конем не обжене,—
Все за мною виплакала — навіть
Одспівала в грамоті мене.
Находилась мати й до ворожки,
І на панахиди — за живих,—
Тільки душу мучила — нітрошки
Не було полегкості од них.
Сили в мами — й крапельки немає,
Випило і горе, і життя,—
Згорнута калачиком, дрімає,
Вже така маленька, як дитя.
Загострились вилиці і плечі,
Так змарніла — шкіра й кісточки,—
На старій постелі коло печі
Доживає віку у дочки.
Доживає віку в самотині
І тихцем печалиться за всіх…
Може, перед нею ми й не винні,
А проте спокутуємо гріх.
Ми самі любов’ю не зігріті
І не завжди гріємо її,—
Вирвали свій корінь — і по світі
Котимось, неначе кураї.
Ми вже стали схожі на сарматів,
Забуваєм рідне і святе,—
Може, хоч із пам’яті про матір
Корінь наш — у землю проросте?..
…Переспали — й час уже збиратись.
Чашу свята випили до дна.
Я прощаюсь з матір’ю, і радість
Зустрічі зникає, як мана.
Мовчки обціловую ті руки,
Що мене носили в сповитку,
И так боюся нашої розлуки,
Як тяжкої втрати на віку.
А матуся сперлася на костур
І, щоб якось біль перемогти,
Зігнута, малесенького зросту,
Просить, щоб писати їй листи.
За всіма вона переболіла,
Діти — тільки горе матерям,—
Через них звелась і постаріла,
Кинута й обійдена життям.
Цілий вік не відала спокою,
Забувалась лиш в отченаші,
Що немов незримою рукою
Гоїв біль стражденної душі.
